На цвинтарі Вікторові більше не було чого робити, і він повернувся, щоб піти. Але не встиг і двох кроків ступити, як перед ним вигулькнули двоє охоронців в однакових чорних строях.
Стривай, сказав один із них голосом, у якому забриніли металеві нотки. Поїдеш із нами
Далеко? спитав Віктор.
Не дуже, відповів другий охоронець.
Умостили його в джип «Мерседес». Один охоронець сів за кермо, другий поруч із Віктором на заднє сидіння. Із джипу Віктор спостерігав, як учасники поховання сідають по машинах. Повз пройшла жінка в чорному й в окулярах, ведучи за руку хлопчика.
Машини почали рушати з місця. Клацнули дверцята джипу, і на переднє сидіння поруч із водієм сів сивий чоловік.
Рушай! наказав він. Потім озирнувся на Віктора.
У його очах Віктор прочитав якесь тихе презирство й байдужість, він подивився на Віктора так, ніби його, Віктора, взагалі не існувало.
Їхній джип прилаштувався до хвоста валки, що поволі сунула цвинтарем. Сивий зітхнув, знов озирнувся на Віктора.
Ти хто? запитав він.
Я? Віктор стенув плечима. Йому було дійсно важко зараз пояснити, хто він.
Ти, ти, повторив сивий. Я розумію, коли непрохані гості пхаються на чуже весілля, щоб задарма випити і закусити Але на чужий похорон Може, ти знав покійного?
Віктор заперечно хитнув головою.
Я хотів подивитися Чоловіка одного шукав.
Шукав одного чоловіка, повторив замислено сивий. І що, знайшов?
Ні Він раніше займався охороною похоронів тут, на Байковому
І як його звали?
Олекса бородань
Сивий перезирнувся з охоронцем, що сидів поруч із Віктором.
Цікаво Отже, ти бороданя Олексу шукав?
Ви його знаєте? запитав із надією Віктор.
Він його знає, тицьнув сивий пальцем на охоронця. Чи знав, я не в курсі Ти ж його знав?
Це того, що в серпні торохнули? запитав охоронець.
Ой, як цікаво! сивий посміхнувся. Це коли вибухівку небіжчику під голову поклали, ге?
Охоронець кивнув.
Знакомитий похорон! сивий замислився. Так і нащо ти цього Олексу шукав?
В інтонаціях сивого Віктор уловив небезпеку. Він ковтнув слину, зібрався з думками. «Треба говорити, треба більше говорити, подумав він. Мовчати небезпечно».
Хотів довідатися, що з моїм пінгвіном сталося
Із твоїм пінгвіном? задумливо повторив сивий, і раптом він наче прокинувся в очах у нього майнув вогник жвавого інтересу. То ти ти той хлопець, якого всі шукали?
Коли шукали?
У травні, здається, шукали усіх запитували, просили коли що дзвонити Авжеж, чорти забирай, я ж тебе на ксероксі бачив!
А хто шукав?
Є такі люди в цивільному, усміхаються повсякчас Вони ніби й не люди, а члени особливого мурашника Настирливі дуже. Проте ввічливі. Вони мене двічі під брамою мого будинку зустрічали і дуже просили ксерокс із твоєю пикою моїм хлопцям роздати. Овва! Чим же це ти їм так уївся?
Віктор зрозумів раптом, що він живий, і що про нього майже нічого нікому не відомо. Той паскудний «хрестик», написаний товстуном, до друку не потрапив із простої причини не було небіжчика. Тобто небіжчика шукали, поки він був живий, але не знайшли. І от тепер зясувалося, що він дійсно живий.
Але більше не шукають? з надією спитав Віктор.
Не знаю, стенув плечима сивий. Потім дістав із кишені мобільник. Довідатися?
Не треба, попрохав Віктор.
Зрозуміло, кивнув сивий. Отже, ще шукають. Але, мабуть, не так ретельно Мене, до речі, звуть Сергієм Павловичем.
Віктор Золотарьов, відрекомендувався бранець.
Ну от і познайомилися.
Джип виїхав за ворота цвинтаря, розігнався. Тепер уся колона їхала вулицею Горького до Московської площі. Віктор дивився у вікно і думав. Думав про Олексу, про якийсь вибух на цвинтарі. Він прокручував уривки розмови, що відбулася десять хвилин тому й вивуджував із неї інформацію: «вибухівка в труні під головою небіжчика», «він його знає, чи знав». Це про Олексу. Сергій Павлович знав про вибух, але докладно не знав про наслідки. Принаймні він не відразу вжив минулий час, згадуючи про Олексу. Залишалася надія. Але, можливо, охоронець знає більше.
І Віктор запитав охоронця, що сидів поруч із ним, про вибух.
Небіжчиків не багато, але пять-шість було, пригадав охоронець. Інших поранило. Про Олексу казали, що ноги йому відірвало. Може, і вижив не знаю