Віктор уже не слухав Іллю Семеновича. Він витяг із конверта друковану на компютері нотатку і складену газетну витинку.
«Телефонуйте до 20 травня за номером 488-03-00. Це у ваших інтересах». Підпису не було.
Розгорнув витинку й відразу в груди штрикнуло. У чорних жалобних рамцях на нього з газетної витинки дивився його колишній шеф Ігор Львович. Короткий некролог повідомляв про його трагічну загибель в автомобільній аварії на Бориспільському шосе. Водій перевищив швидкість, і коли на шосе зненацька виїхав вантажений піском самоскид, загальмувати вже було неможливо.
Віктор склав витинку й сунув її назад у конверт.
А Мишка коли забрали? спитав він лікаря.
Давненько. Загалом він у нас шість тижнів провів, от і підрахуйте. Ви ж його самі сюди привозили
Віктор кивнув. Потис Іллі Семеновичу руку, попрощався.
Зупинився надворі. Санітари ще вигулювали собак. Санітари були кремезні, й білі халати робили їх більше схожими на мясників, ніж на співробітників ветлікарні. Один із них раптом пильно подивився на Віктора і Вікторові стало моторошно. Він розвернувся й мерщій подався до воріт.
7
Від лікарні до цвинтаря недалеко. Навіть якщо ти здоровий і добираєшся сам. Просто, якщо ти їдеш на цвинтар, то думаєш про життя. Про своє чи чуже, але про життя, його зміст. І ці думки крадуть час, крадуть увагу. І дзвякання трамваю присипляє, заколисує неквапним рухом. Лишень коли за вікнами мигне червона мурована огорожа, а за нею перенаселене місто мертвих, лише тоді думки про життя та його зміст відпурхнуть, як зграйка переляканих горобців. Трамвай жалобно уповільнить рух і зупиниться метрах у двадцятьох від головних воріт спокійного міста мертвих.
Крякіт ворон. Легкий вітерець. Бабусі продають могильні жовтці й миколайчики. Бездомні хлопчаки пропонують щойно поцуплені з могил букети.
Віктор зупинився перед ворітьми. Йому здавалося, буцім могилу Підпалого він знайде легко, без проблем. Хоча хвилин пятнадцять-двадцять доведеться йти.
Підійшов до погорбленої бабусі, одягненої в стару синю ватянку. Перед нею в деревяному ящику могильна квіткова розсада: фіалки й карликові ромашки.
Почім? запитав.
Пять гривень десяток.
Віктор дістав пятірку. Узяв китичку садкових братків.
Стривай! сказала бабуся, дістала кульок із написом «Мальборо», розірвала його навпіл і загорнула в половинку кулька коріння фіалок.
Цвинтарною алеєю Віктор ішов поволі. Ноги самі вивели його до могили пінгвінолога. Могильний горбок заріс травою. Віктор присів напочіпки, поклав фіалки на землю. Десь далеко продзеленчав трамвай.
Віктор озирнувся навкруг нікого. Тільки ворони крячать, і вітер шумить у кронах могутніх дерев.
«У мене не лишилося незавершених справ!» згадалися слова Підпалого. Віктор зітхнув. Тут, з цієї могили, з похорону Підпалого почалося в них із Мишком інше, рівнобіжне життя. Життя, що вже давно закінчилося, принаймні в нього, у Віктора. Десь тут, мабуть, лежить і спить вічним сном Ігор Львович, у якого, напевно, лишилося багато незавершених справ і планів. Залишилися дружина і син. Либонь, там же, де він їх ховав від нашої реальності, в Італії. І до Борисполя він, схоже, поспішав не даремно на літак. Отут йому і підставили ногу самоскидом. У кожній історії є крапка. Це не конче фінал. Крапка важливіша. Якщо стоїть жирна крапка вона й визначає, де в історії фінал. А крапки, грубшої за смерть, не буває.
Метрів за тридцять від могили Підпалого на охайному майданчику розташувалося «госпподвіря» сміттєвий контейнер, ущерть заповнений сохлими квітами та іншим цвинтарним сміттям. Поруч із контейнером із землі стирчала водогінна труба, що закінчувалася краном. Біля крану відро й велика цинкова лійка. І на відрі, і на лійці червоною фарбою інвентарні номери. До самого контейнера притулена старенька лопата.
Віктор узяв лопату, посадив по краях могили фіалки. Рясно полив їх. Він же, нібито, збирався й памятник Підпалому поставити! Бо наокруг суцільний мармур і овальні фотографії, а тут майже безіменна могила. Тільки табличка на потемнілій від вогкості дощечці з прізвищем та ініціалами покійного, як тимчасова перепустка на той світ. Памятник це ніби вічний паспорт. Обміну не підлягає.
Віктора знов заполонило чуття провини. Тепер уже перед Підпалим. Камінь ліг на душу, і Віктор, кинувши прощальний погляд на могилку, пішов назад, до виходу. Минув величезний двометровий мармуровий памятник, що на повен зріст зображував небіжчика в спортивному костюмі «Адідас» та з ключами до «мерседесу» в руці. Сам «мерседес» визирав з-за його спини.