Данило, дружище, ти що обімлів? Ляхів в бою не боявся, а дівки злякався? шепнув Пахом.
Марічка, здорова була! крикнув Трохим, поправляючи золоті пасма волосся. Куди йдеш?
Здоровенькі були козаки, посміхнулась Марічка, доброго здоров'я, дід Яким.
І тобі не хворіти. Ти би мені, Марічка, якесь розтирання дала для кісток, попросив дід Яким.
Приходьте, дідусь, сьогодні на суп з галушками, мати варить, я вам і розтирання дам, запрошувала Марічка.
Ой, спасибі, тобі, молодиця, уважила діда, прийду, обов'язково прийду.
Як там Остап Шмат себе почуває? спросив Пахом.
Витримає, рана неглибока, вилікуємо, посміхнулася Марічка, дайте часу.
А Кіндрат Тримбач як? пригадав Пахом свого наставника та побратима.
У Кіндрата гірше справи. Нога до кістки розрубана. Кажу йому полежати, а він в бій рветься, говорить, як там хлопці без мене обійдуться? шкодувала Марічка.
Так, Кіндратка такий, бойовий хлопець, зане[5] норовистий, що скакун, підмітив дід.
Марічка поглянула на Данилу та, піймавши на собі його зосереджений погляд, посміхнулась.
Марічка, а дозволиш тобі відра до хати віднести? запитав Пахом. А то ми тобі швидко проводжатого знайдемо, засміялися козаки.
Спасибі, нехай вас тут дідусь трошки навчить уму-розуму, а я сама донесу як-небудь.
Набравши в колодязі води, Марічка пішла. Дійшовши до тину, вона обернулася, почувши, як заспівали козаки: «Славно бились з ворогом козаки в поході, ходить слава по землі, чутка йде в народі». Данило Горицвіт, взявши шаблю у друга, спритно рубав двома шаблями. Марічка посміхнулась та пішла по стежці, тихенько наспівуючи: «Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся».
Данило повернув шаблю Пахому.
Данило, не переживай ти так, сказав Пахом, беручи шаблю.
Ото таку дівку ще заслужити треба, зауважив дід. Козачка, вся в батька. Тихон Лобода лихий козак!
Ага, Марічка минулого літа з братом Павлом наввипередки скакала, трохи коней не загнали, а вона йому не поступилась, захоплено розповідав Трохим Лисиця.
Такій дівці справжній козак потрібен, сокіл сизокрилий, подивився в небо дід Яким.
Заради Марічки я осавулом стану! в запалі сказав Данило.
О, осавулом він стане! Та щоб осавулом стати треба попотіти добре, скільки верст проскакати, скільки ночей недоспати, скільки пороху понюхати, скільки ворогів порубати! А ви що? Тільки навчились шашкою розсікати, вже осавулом стане, махнув рукою дід Яким.
Не кажи дід, ми вже пройшли іспит, замітив Трохим, махнувши шаблею. Моя бабуся говорить: йди вгору й будеш на висоті.
Що ви там пройшли, то ж під Жовтими Водами репетиція була, якби реєстрові козаки, котрі були на службі у Речі Посполитої, не стали на бік Богдана Хмельницького, то не була би легкою ваша перемога, багато би крові пролилося. Ну ж бо, Пахомка, бери шаблю. Пісню заспі-вуй! командував дід.
Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся, затягнув Трохим.
Лях[6] ошуюю, кричав дід, іще ззаду підступають, махай, махай, руби ворога! Так, так, молодець!
2. Травниця
Гликерія помішувала в казанку галушки та пробувала на сіль. Їй ще не було і сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям під яскравою квітчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиї у неї було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру їй подарував на заручинах її наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.
Гликерія сполоснула руки після муки та почала різати зелену цибульку, зірвану з грядки.
Зараз вже суп буде готовий, поїж, Марічка, а потім підеш в балку, умовляла Гликерія дочку.
Він ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп діда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його і дайте йому це розтирання, попросила Марічка.
Дам, дочка. Дід Яким добрий козак! А як він твою бабусю любив. Стільки битв пройшов дід Яким, скільки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вік, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство їй небесне, перехрестилась на ікони Гликерія. Марічка, ти довго не ходи, скоріше повертайся.
Наберу збору і повернуся. Багато поранених козаків, та ще й ляхів полонених, багато трав треба, зітхнула дочка.