Ганна Рось
Звитяга, слава і любов
Славним синам роду козацького присвячується
Частина 1. Панночка мóя
1. Зустріч біля криниці
Гликерія, струнка, ще молода козачка поралася біля печі. Вранці її чоловік, сотник Тихон Лобода, зарубав курку, і ось вже запашна юшка доходила у печі. У вікно заглядало привітне травневе сонце, освітлюючи куточок, де зберігалося кухонне начиння: глиняні глечики, миски, горщики, чавунний казанок, дерев'яний ополоник і дротове сито для просіювання борошна. Поруч, зліва на стіні, висів мисник[1] для святкового посуду. В хаті у Гликерії завжди було чисто, стіни вибілені і розмальовані кольоровою глиною, утикані квітами і ароматними травами. У кутку над образами і на вікнах висіли вишиті рушники. А у вікна заглядали червоні маки і разом з ними фіолетові та жовті півники.
Марічка, принеси води, позвала Гликерія дочку, поквапся, мені треба тісто на галушки замішувати, юшка майже готовий.
Зараз, мамо! відповіла Марічка і, залишивши сапку в городі, пішла мити ноги, щоб взути свої улюблені червоні черевички.
Ой, іще ноги миє, сказала мати, не можеш до криниці збігати, не взуваючись?
Мама, а раптом там козаки, а я боса, зніяковіла Марічка.
Куди там, козаки, рано тобі ще про козаків думати.
А вам же теж було шістнадцять, коли ви з батьком полюбили одне одного.
Згадала, то коли було! Твій батько мені проходу не давав! Перший красень був, високий, спритний. А тепер, хоч і невисокий, засміялася Гликерія, але міцний, що дуб. Давай, біжи, біжи, та не мели там з козаками, неси воду скоріше.
Марічка поправила гребенем неслухняне волосся, пов'язала жовту стрічку, вставила під неї коло лівого вуха ніжну білу дібровну вітряницю і пішла, взявши коромисло і відра. Вона не йшла по вулиці, здавалося, пливла, як лебідка. Струнка, немов берізка, в білій вишитій блузці, червоній тонкого сукна спідниці. А на шиї до десяти ниток різних бус, а ще хрестик на суворої нитці і образок Богородиці.
Здорова була, баба Ганя, поздоровалася Марічка зі старою сусідкою, і вам води принести?
Дякую тобі, Марічка, мені Тарас приніс. Ти мені краще допоможи курку загнати, перелетіла через паркан окаянна.
У палісаднику топталася строката курка і клювала дощового черв'яка. Марічка поставила відра, виламала лозину і загнала курку у двір.
От спасибі тобі, Марічка, подякувала сусідка, компотом тебе пригостити?
Ні, дякую, баба Ганя, мені по воду поспішати треба, мати чекає.
Марічка поквапилася до криниці. Неподалік від колодязя під високим в'язом стояли молоді козаки, а поруч з ними на пеньку сидів старий дід Яким Чумак, притримуючи свою потерту тростину. Данило Горицвіт, козак неповних дев'ятнадцяти років, спритно махав двома шаблями.
Козак молодий, а вправність стара. Молодець! Перший козак здав іспит, другий, готовсь, командував дід.
Данило передав шаблю Трохима Лисиці своєму другові та ровеснику Пахому Гордієнко.
Лях ошуюю, кричав дід, куди розвернувся! Я казав зліва, а ти одесную повертаєшся. Все, вже лежиш, немов поранений бирюк[2]. Передавай шаблі наступному.
Дід, ти можеш просто виражатися? розсердився Пахом. Ошуюю, ошуюю.
Ти на рожон не лізь, молодий ишо. Ти учись у старої гвардії, говорив дід, набиваючи люльку тютюном.
Пахом передав шаблі Трохиму Лисиці, дев'ятнадцяти років, і той спритно почав обмахуватися ними.
Ні, ні, не годиться! закричав дід Яким. Що ти, як дівка на виданні лозою від мух косно[3] відбиваєшся. Треба темп дотримуватися. Співай зі мною. Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся. І швидше.
Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пісня вільна, ніби річка лийся, підхопили козаки.
Трохим вправно махав шаблями в такт пісні.
О, зовсім інший кисіль, сказав дід. Пахомка, бери шаблі, друга спроба, ти вже потщися[4], не підведи, козак.
Тут козаки побачили Марічку, яка несла коромисло.
Ти що, Данило, плямами зашарівся весь? Дивись, долоні спітніють, шаблю урониш, попередив дід. Так, не дівка вогонь, ладна, руката, ліпша на хуторі, вся в матір, така ж травниця. І бабка їх була травниця. Ой, як я за нею, немов вуж увивався. Жаль, Уляна молодою загинула від руки османця.