Володимир Селезньов - Антологія помилок та хибних думок стр 15.

Невірно, начебто всі рослини цвітуть навесні. Дійсно, дерева розцвітають найчастіше весною. Проте, наприклад, лугові трави цвітуть за звичай влітку. З липня і до пізньої осені можуть цвісти всілякі буряни, наприклад, полинь, лобода. А цвітіння амброзії, пилок якої є причиною алергійних захворювань, триває з кінця липня і аж до самих заморозків.

А ось тополиний пух, усупереч дуже поширеній думці, є малоалергійним. У багатьох випадках зовсім не пух стає причиною нежиті або конюктивіту. Адже у цей самий час цвітуть злакові трави. Їхній пилок у великій кількості міститься у повітрі. Він дрібний і не видимий неозброєним оком, а попадання його на слизьку оболонку носа чи ока якраз і спричиняє типові прояви поллінозу, тобто алергійних захворювань, викликаних пилком рослин.

До речі, тополиний пух це благодатна властивість тополі, особливо для наших мегаполісів, оскільки пух очищає повітря, осаджуючи на землю тисячі тонн пилу та кіптяви.

Мало хто знає, що горезвісне біблійне яблуко, що стало причиною первородного гріха, насправді було не яблуком, а гранатом. Помилка, мабуть, виникла під час перекладу. Річ у тім, що давні римляни називали гранат пунічним, тобто карфагенським, яблуком. Давній Рим познайомився з гранатом саме через Карфаген (Північна Африка). Тому, переводячи Біблію з давньоєврейської, латинський перекладач позначив гранат як пунічне яблуко, що було зрозуміло його сучасникам, а подальші перекладачі залишили тільки слово «яблуко». Саме ж слово «гранат» означає латинською «зернистий» і виникло дещо пізніше.

Суниця традиційно вважається лісовою ягодою. Однак насправді це не зовсім вірно. У роді суниця є декілька видів. Суниця лісова дійсно росте в лісах, і в Україні південніше межі Вінниця-Черкаси-Суми не зустрічається. А от суниця зелена є видом лісово-луговим і зростає здебільшого на лугах, галявинах, на степових схилах і у балках. Суниця зелена зустрічається в Україні практично по всій степовій смузі. Щоправда зараз вона плодоносить дуже слабко через те, що степ інтенсивно піддається випасу, заростанню бурянами, випалюванню і т. ін. А в минулому степова суниця давала великі врожаї. За літописними даними часів Запорізької Січі, в околицях козацької слободи Половиці (тобто там, де розташоване нинішнє місто Дніпро) росло стільки багато суниці, що коли в сезон по дорозі проїжджав віз, у коліях залишалися червоні калюжі із суничного соку.

А от культурну родичку суниці полуницю садову східні словяни, у тому числі й українці, практично не знали і не вирощували аж до кінця XIX століття. Перша полуниця потрапила до нас, мабуть, за часів Петра I із західноєвропейських «аптекарських городів».

Невірно нібито бавовну завжди вирощували тільки у Середній Азії. Свого часу найбільшим бавовницьким регіоном колишнього СРСР була Україна. У період з 1929 по 1956 роки загальні площі, зайняті бавовником у степовій зоні України (без Криму), складали близько 440 тис. гектарів. Вирощувалися і збиралися врожаї до 17 центнерів з гектара на незрошуваних і до 29 центнерів з гектара на зрошуваних землях. А званням «Знатний бавовнороб» удостоювалися кращі селяни з-під Херсона і Миколаєва, у той час як узбецькі дехкани про таке ще й не мріяли.

І лише за часів генсека Микити Хрущова комуністичний волюнтаризм викорчував бавовну з українських земель і пересадив у голодний степ Узбекистану, перетворивши його в республіку монокультури. Так само у 1964 році був закритий перспективний проект вирощування рису в Україні на 90 тис. гектарів на Каховській зрошувальній системі. Тим часом і бавовна, і рис здатні рости в Україні, і давати гарні врожаї. Вчені з Інституту зрошуваного землеробства АН України підрахували, що для того, щоб забезпечити власні потреби країни в бавовні, буде потрібно усього лише 350 тис. гектарів. До речі, з кожного гектара, крім волокна, можна одержати 23 центнери чудової рослинної олії, 69 центнерів протеїнового шроту (корм для худоби) і 1215 центнерів целюлози.

Невірно й те, начебто бавовна дуже любить воду. За період вегетації вона «випиває» до 500 куб. м/га. Іншим культурам води потрібно набагато більше, наприклад, сої чи кукурудзі у 35 разів, а цукровому буряку навіть у 56 разів.

Батьківщина знаменитої ніжинської горобини, відомої своїми незвичайно великими і солодкими плодами, зовсім не українське місто Ніжин, а село Нєвєжино Владимирської області в Росії. Давним-давно жителі села знайшли у лісі цю дивну горобину і стали вирощувати її у своїх садибах. І називалася вона спочатку, як і мало бути, нєвєжинською. Але незабаром нею зацікавився відомий підприємець-винороб Л. А. Шустов (родоначальник відомої й сьогодні торгівельної марки). Він почав випускати настоянки на ягодах нєвєжинської горобини, які одразу ж придбали величезну популярність. Тоді-то винороб і перехрестив нєвєжинську горобину у «ніжинську», щоб зберегти секрет виробництва, а можливо й для того, щоб не викликати в покупців ніяких неприємних асоціацій (російською мовою слово «нєвєжа» означає «нечемна, неввічлива людина»). Як би там не було, а ця назва за нею так і закріпилась.