Батьківщина знаменитої ніжинської горобини, відомої своїми незвичайно великими і солодкими плодами, зовсім не українське місто Ніжин, а село Нєвєжино Владимирської області в Росії. Давним-давно жителі села знайшли у лісі цю дивну горобину і стали вирощувати її у своїх садибах. І називалася вона спочатку, як і мало бути, нєвєжинською. Але незабаром нею зацікавився відомий підприємець-винороб Л. А. Шустов (родоначальник відомої й сьогодні торгівельної марки). Він почав випускати настоянки на ягодах нєвєжинської горобини, які одразу ж придбали величезну популярність. Тоді-то винороб і перехрестив нєвєжинську горобину у «ніжинську», щоб зберегти секрет виробництва, а можливо й для того, щоб не викликати в покупців ніяких неприємних асоціацій (російською мовою слово «нєвєжа» означає «нечемна, неввічлива людина»). Як би там не було, а ця назва за нею так і закріпилась.
До речі, ніжинську горобину ніхто спеціально і не виводив. Ботаніки вважають ніжинську горобину не окремим видом, а особою формою горобини звичайної. У сільських місцевостях Владимирської області до сьогодні ледве не в кожнім дворі можна зустріти це дивне дерево. За умови правильного збереження його плоди досить довго зберігають свіжість і свій справді чудовий смак.
Чи цвіте волоський горіх?Усім відомий волоський горіх. І саме дерево, і його плоди називають горіхами. Проте це невірно. У справжніх горіхів ліщини, дуба (до речі) та інших навколоплідник твердий, деревянистий. А у волоського горіха плоди мають зовнішню мяку оболонку. Вона добре помітна у незрілих плодів, але при дозріванні відпадає і внутрішній шар навколоплідника, так званий ендокарпій або шкарлупа, опиняється зовні. Тому ботаніки іменують плід волоського горіха кістянкою, але на відміну від типової соковитої кістянки вишні, сливи, персика, абрикоса вважають його кістянкою сухою.
Мал. 2.3. Цвітіння волоського горіха (жіночі квітки)
Існує також думка, що горіхове дерево ніколи не цвіте. У Середній Азії з цього приводу навіть приказка є: «Умре той, хто побачить квітку горіха». Проте це лише легенда. Дерево волоського горіха зацвітає навесні, хоча його квітки дрібні, непоказні і непомітні. Чоловічі квітки зібрані в зелені сережки, довжина яких сягає 12 сантиметрів. Жіночі квітки розташовуються поодинці або групами по 24 у верхній частині пагону.
Земляний бібДуже часто арахіс називають земляним горіхом. Це плід довгастої неправильної форми з пухкою шкарлупою, яка до того ж поцяткована уздовж і поперек сітчастими жилками. Однак арахіс зовсім не горіх, хоча іноді його й відносять до горіхів. Насправді, арахіс це біб, як, наприклад, квасоля або сочевиця. Його насіння визріває у бобі: під ламкою шаруватою оболонкою ховається до семи темно-коричневих «горішків». Вони постачають до організму людини жирні кислоти, які поліпшують короткострокову память. Навіть 100 грамів арахісу досить, щоб підсилити увагу. Тому цими горішками надзвичайно корисно поласувати перед іспитами.
Батьківщина арахісу Південна Америка, звідки він був завезений до Китаю. Тому арахіс інколи неправильно називають китайською фісташкою. Справжня фісташка, або інакше кістянковий горіх, з білястою шкарлупою, двостулковою, немов раковина молюска, також зустрічається у нас у продажу. В довжину вона усього 22,5 сантиметри, а середня маса горіха менше 1 грама.
Чи все є у Греції?Батьківщина гречки, усупереч назві, зовсім не Греція. Більшість учених схиляються до того, що гречка вперше була введена в культуру близько 4 тисяч років тому в Північній Індії. Вона вирощувалась на затоплюваних улітку заплавах рік в умовах достатку сонця, тепла і вологи, що й визначило природу її досить швидкого і буйного фізіологічного розвитку. З Індії гречка потрапила до Китаю, Середньої Азії, Америки, Африки, на Кавказ, у країни Європи.
До нас же гречка прийшла не зі Сходу, а з Греції, де її почали обробляти ще в античні часи. Через грецькі міста-колонії в Криму гречка потрапила до скіфів. Пізніше купували її у греків і словяни. Це й дало привід назвати її гречкою, тобто грецькою. У Західній Європі в епоху Середньовіччя її називали «турецьким житом», а французи й дотепер називають її «сарацинкою», «арабкою». Виходить звідки привезли, так і назвали.
Невірно й те, що гречку скрізь залюбки вживають у їжу. Так, наприклад, французи терпіти не можуть гречану кашу і досить рідко її споживають, хоча з задоволенням смакують жабячі лапки. Це ще раз доводить давно всім відому істину, що про смаки не сперечаються.