Іван Федорович Драч - Оріон Золотий. Театр (збірник) стр 16.

«Швидка допомога».

Та цього ж не було!
Хіба, скажіть,
Палив би хто в учительській газети,
Хай навіть і обурення було,
Вогонь пускало, попелило душі?
Принишкли всі, очікували всі,
Чим все закінчиться.
Павлищани, Павлищани,
А все ж село, провінція, хоч Меккою його
Вже охрестили педагоги наші,
Та, правду кажучи, лиш деякі.
Ось так.

Не так. Не все, що відбулось,
Те дійсне. І не все,
Чого і не привиділось нікому,
Чого не мало бути й не було,
Недійсне.
Та й суть Мещерського демагогічна суть.
Бо погляд класовий повинен бути
І особистим поглядом. Мещерський
Безглуздо все протиставляє, ділить.
А Вчитель людяність і громадянськість
Все гармонійно, органічно поєднав.
Адже мораль комуністична наша
Містить в собі загальнолюдські норми,
Що виробило людство за століття.
Добро і правда, честь і людяність
Це ж основні моральні наші норми,
Поєднані з нещадною суворістю
До ворогів суспільства комунізму.
Громадянськість і людяність
Ось Вам Учитель.

А Мещерський він теж за громадянськість?

Мещерський одягає машкару
Вульгарно трактованої громадянськості
І бє в Учителя статтею-підступом.

Він хворів не од того. Все війна.
Нема чого спирати на статтю.
Та мушу визнати оту лиху статтю
Обком хотів було перепинити
Й газету не пустили в Павлищани,
Але Учителю якась «душа добренька»
Статтю привезла з Світловодська

Чи ж битви миру ранами не зяють?
Чи ж слово не бува лихіше кулі,
Бо куля з ніг відразу, а слова
Живуть отруйно роки і віки
Слова свинець, і золото слова,
І ми в словах, і слово в нас затято
Живе, пече, ми всі слова, слова

Я син гестапівця. Мене виховували
У дитбудинку. Мати з сестрою загинули
При бомбардуванні.
Батько зараз у ФРН.
А тут він панував
У вашій школі
Була ж тюрма для пересильних,
Він тут ходив, всеможний і нещадний.
Я чую стогін в кожній цій стіні,
Дитячий щебет всіх десятиліть
Не може оцей стогін заглушити!
Наш час лихий у павутинні цифр

Душі не даймо числам цим,
Душа хай буде памятлива, але чиста

Чи ж це можливо поєднати
І память отаку лиху, і чистоту душевну?

У вас, в НДР, згадують часто Брехта:
«Труднощі гір вже позаду.
Тепер починаються
Труднощі рівнин».
Та, мабуть, справедливіше
Ці гори, що минули в минулім,
Вважати лиш горбами,
Попереду ото вже справжні гори!
Чи ви не альпініст?!

Звідкіль у вас, Учителю,
Такий потужний струмінь оптимізму,
Мені буває лячно за людину,
А у вас якась любов глибинна.
Як ви її навчились? Де і як?

Навчитись можна всьому:
Твердості, терпінню, мужності,
Любові не навчишся, друже.
Любов повинен дати хтось
Мати, батько, вчитель,
Бабуся, може, хтось живий живому!
Якийсь заряд як естафету.
По ланцюжку століть одне від одного.
Яка важезна ноша
Любити, співпереживати,
Співчувати, за когось постраждати!
Але яка людська найлюдськіша!
Мені дали бабуся й мати оцю ношу.

А я вже все не донесу отож потроху
Перекладаю вам на плечі цей тягар,
Найважчий
Може, вдвох піднесете?

День добрий!
Це ж який тягар,
Який ми вдвох зуміємо підняти?

Це наш секрет із Вальтером,
Вірніше, ваш із Вальтером
Отож про школу й про любов.

Ми ж боїмось відверто
Казати те, чим всі живуть давно.
Девятий і десятий класи
Все знають, любляться, страждають,
А ми, святенники, лиш палець на вуста!
Мені двадцять другий пішов,
Вчора почула я про себе
Шепіт девятикласниць:
«Стара діва, заміж ніяк не вийде,
А наша Люська» і таке сказали
Круте і дуже точне слово я здригнулась!

Мені тридцять другий пішов,
На десять літ я більше наздригався,
Як нарубок старий, мушу сказати,
Що ми безсилі справитись з цим валом,
Отож і досі не одружувавсь.

Мені, старому, вже пятдесят другий,
І мушу сказати ось таке:
Не вал цей страшний, він органічний,
Не раннє дозрівання нас лякає,
Але безсилля наше в оцю пору,
Коли життя квітує і буяє,
Коли парується весна з весною,
Ми лиш дратуємось чи рота роззявляєм.
Де ж наша мудрість? Тонкість наша де?
Наш такт безсилий,
Мудрість наша куца.
Звичайно, сексуальне виховання
Потрібне.
Але ж як забути
Про виховання мудрості любові!
Тут йдеться і про чистоту дівочу,
І про відповідальність юнака.
Яке б життя було красиве, цільне
І віяло б пахучою гармонією,
Якби ж то всі дівчата й юнаки
Кохання мудрість осягнули!
Так, саме мудрість,
А не зблиск миттєвий,
Що враз спарує й миттю розпарує.

В театрі нашому шкільному
Йде репетиція мікровистави
«Казка про любов» за текстом
Вчителя. Вальтере,
Я вас запрошую.
Хор, підготуватись!

Я з радістю. Не знав,
Що ви і пєси пишете, а ви,
Маряно, ще й режисер.

Та бавимось потроху. Але хочу
Закінчити розмову нашу.
Навчитися людина може
Будови найвеличніші споруджувати,
Космічні кораблі найкращі,
Човни підводні атомні,
Коли ж вона любити не навчиться,
Все ж дикуном залишиться, і годі.
Освічений дикун в сто разів
Страшніший неосвіченого.
І найстрашніші прорахунки наші:
За все, за все відповідає вчитель.
Й за прорахунки матері природи,
Й за бога, як колись сказали б.