Іван Федорович Драч - Оріон Золотий. Театр (збірник) стр 10.

О заздросте людська!

Така проста розвязка?!

Далеко не проста. Хай вам щастить, колего!
І справді при нагоді завертайте
До нас Вітання павлищанам!

Як влаштувались?

Та ґречно дякую! Мене Маряна
До мами завела своєї, а та жінка
Була у нас в Потсдамі років зо два
Колись, в мою непамять, в час війни,
То все мене розпитує про місто,
А ставить борщ, то перець у словах,
Неначе добра, але оком голить.

Та відпусти, нарешті, розкаряко,
Ти бачиш я вже сам.

Та бачу, що ти сам. Але чого
Вночі заглядать до директора?
Накрив я на гарячому його:
Смородину геть потрощив і ринву
Погнув, як до вікна він перся.

Ви хто такий? Чого вам треба?

Хай пустить дід, а то махну навідліг
І буде мокро в кабінеті.

Ти бач, яке! Пострижене й небрите,
А ще, пащекувате, пащекує.

Пустіть його. І йдіть собі, Чухно.

Та я пущу. От ви вже не пустіть,
А то втече ця пташка пересильна.

А я дробовку зарядив не сіллю.
Тож на жакан на вовчий не підлазь!

Ви хто такий, питаю? Вам чого?

А з вами оце хто? Хай вийде!
Я прошу вас.

Нема йому чого виходити. Це друг мій.
А ви брутальний, грубий чоловік.

Оце мені так варто було мучитись,
Щоб ви мене ошпарили словами.
Ви, ви, сам Вчитель.
Та знаєте, я скільки поїздів міняв,
Аби до вас дістатись.
Я півкраїни од Архангельська
Проїхав, аби вас уздріти.
Так, вязень я. Що витріщили очі?
Це хто такий? Я прошу нас лишіть.
У мене пильна справа є до Вчителя.

Сидіть, я прошу, Вальтере. А ви кажіть.
Це вчитель теж. І вчителеві можна.
Ми слухаємо вас.

Я Савка Бляха. Я вязень.
І втік до вас, як вже тікав не раз,
Та все мене ловили там, то тут,
А цього разу врешті пощастило.
Ви знаєте, мені пять літ добавлять
За оцю втечу, та не міг дозволити
Собі я з вами не зустрітись.

З кумедними замашками вязень?
Чого тікали? І за віщо сіли?

Чого тікав то ясно. Сів за віщо?
То вже складніша і лихіша штука.
Та ви гадаєте чого сюди принесло
Аж з-під Архангельська? До вас
Чистенькі їдуть більше, ті, облизані,
А тут таврованець приперся та ще як!
Та це все кусанина більш себе.
Отож розповідатиму, бо чую, чую вже
В своїх слідах вівчарок запах.
Отож коротше, хоч коротше довше.
Я віддавна схиляюсь перед вами.
Здивовані? Я прочитав у «Комсомолці»
«Бачити себе», не прочитав, а декілька
Разів буквально пив запоєм.
Та й іншим вязням вголос теж читав.
Я вражений був тонкістю очей
І серця вашого для інших недосяжна
Оця кмітливість у розгадуванні
Усіх відтінків людської душі.
Розумнішого і повчальнішого я
Не зустрічав нічого.
Я бережу ці витинки. І от якось
Мене осяяло я стільки вже тікав,
І, думаю, ще раз втечу
Й дістануся до Вчителя,
І розповім йому про себе, і подякую
Йому за те, що він дітей шанує,
Щоб не були вони такі нещасні,
Щоб все життя не мучились вони,
Як я катуюсь, я всього лиш жертва
Потворного й гидкого виховання.
Писав до вас я, і не раз.

Я памятаю. Вам іще сидіти.
Здається, одинадцять літ за вбивство.

Учителю! За вбивство? Як ви можете!
Та вже не одинадцять вже шістнадцять.
Пятірочку добавлять будьте певні.
Над нарами у мене ваш портрет.
Як віруючі з Богом розмовляють,
Так сповідаюсь перед вами я.
Бо я вас розумію більше всіх,
Бо ви в мені побачили таке,
Та не в мені як в Блясі, а людині,
Чого не бачать інші і не хочуть
Побачити. А це мене засмучує і гне.
Я знав, я знав, що є причини,
Які мене в тюрму запакували.
Шукав, шукав я. Віднайшов Ушинського.
Там теж все є, але якось розрізнено.
Та коли ваші я статті читав,
Там, наче в чистій крапелині,
Відбилось все лихе моє дитинство,
Зі всіма злигоднями й хвилюваннями.
Я побачив, я знайшов себе
І те, що загубило так мене,
Ви вдвоє мені стали ближчі,
Дорожчі всіх мені ви стали,
Розкривши мені істину мою

Ви почали були про батька?