Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя стр 7.

Вже відлунали великодні дзвони
І день новий лаштунки підніма.
Є особливі вічності закони,
Хоча для нас-бо вічності нема.
Усе таке мінливе, швидкоплинне,
День лише іскра в полумї буття.
Цінуй його, бо він єдиний вимір,
Яким ми визначаємо життя!
Бо лише він нам радість обіцяє,
Грайливу, щиру наче цуценя
А от для щастя все ж не вистачає
Завжди якогось одного лиш дня

Ну, от і знову вишня зацвіла
Це українське диво споконвічне
Хоча весна щось рано залила
Вишневим цвітом всі двори столичні.
Над ним так бджоли весело гудуть,
А от хрущам, мабуть, ще ранувато.
І плугарі чомусь з полів не йдуть,
Та й не співають ввечері дівчата
Нові часи, й життя зовсім нове
Але, як в давнину, так і донині,
Шевченка вишня у душі живе
Як вічний символ щастя в Україні.

Щось швидко клен вже якось відцвітає
Й свій жовтий цвіт розносить навкруги
Та юний лист зеленим морем грає
Білястих хмар змиває береги.
Легенький вітер котить ніжні хвилі,
Й вони зникають в синій далині
Які ж натхненні і безмежно милі
Оці духмяні, ці квітневі дні!
В них мимоволі розтають тривоги,
Думки приходять світлі й почуття.
І кличуть знов, як в юності, дороги,
І в нескінченність віриш знов життя.
І серце знов так повниться любовю,
Що обійняти хочеться весь світ,
Який вирує молодою кровю,
Що й забуваєш, скільки тобі літ.

Зацвіла знов на городі груша,
Вся немов облита молоком.
І лікує наболілу душу
Заметіль квітнева за вікном.

Незрівнянний аромат цвітіння
Відчувають, мабуть, всі світи.
У холодну пору, вже осінню,
Будуть груші в памяті цвісти.

А коли морозні заметілі
Вкриють снігом у садку гілки,
Буду думать, що летять то білі
З груш старих духмяні пелюстки.

Ах, неужели вишня зацвела?!
И как в апреле у нее так вышло?
Вчера совсем ведь голою была,
А нынче в одеяньи белом пышном.

В цвету она безумно хороша,
Словно в фату невеста завернулась,
Хоть и не время. Но щемит душа,
Как будто к нам опять зима вернулась.

Невже і справді вишня зацвіла?!
Отак одразу, дужо, рясно, пишно.
Ще вчора зовсім голою була,
А нині вигляда отак розкішно.

Адже для вишні зовсім ще не час.
Вона ж із травня в квітень перебігла.
Весна потішить вирішила нас?
Ні, то Всевишній нас так любить, бігме!

Квітує, хоч і листя ще нема,
Мов дівчина, що в біле одягнулась.
А враження таке, що це зима
Не снігом, цвітом знову повернулась.

Із ранку сонечко привітне
І небо синьої води.
За зеленню уже все літнє,
Та світанкові холоди
Невимушено нагадають,
Що лише квітень на дворі,
І через тиждень лиш заграють
Ще великодні дзвонарі.
Тому й не треба поспішати
Радіти зелені беріз,
Бо травень може нас дістати
Нічним морозом ще до сліз.

Неначе потяг продзвеніла злива
І у нічну помчала далину.
Зелений сад, весь мокрий і щасливий,
Святкує теплу зливу весняну.
Він потопає в цвіту ароматах,
Як у парфумах, що цей дощ розлив.
Весняна злива це і справді свято
В найкращому з існуючих світів.

Травневий день, духмяний, соковитий,
Немов густе настояне вино,
Яке стікає по зелених вітах
У навстіж вже відчинене вікно.

Цвіте бузок, каштани шаленіють
І струменить черемухи нектар
Це час, коли народжуються мрії,
Всевишнього святий, безцінний дар.

Я дякую тобі, мій друже Львове,
За ці травневі три святкові дні.
Вони були по-справжньому чудові
Й сподобались, мабуть, не лиш мені.

Тебе я в різні пори памятаю,
Та ти найкращий в пору весняну.
Пора додому І собі бажаю
З тобою стріть ще не одну весну.