Але наша придуркувата радість не могла тривати вічно, бо я опинився в цьому домі не з тієї причини, якою тішаться просто, відчуваючи себе ящіркою, котрій наступили на хвіст, мені хотілося пересвідчитися, що десь таки є схованка, в якій можна пересидіти доти, допоки дурна голова не видасть щось доцільне. Отож, нареготавшись, ми втрьох пішли до кухні допивати те кляте вино, яке могло зараз зірвати стоп-кран мого довгострокового говіння, хоча, можливо, стан глибокого запою забезпечив би якийсь віртуальний прихисток, бо тут я вже відчув себе зайвим. Присутність Вариної родички спростувала всі мої надії на тимчасову схованку, і питання навіть не випливло на поверхню. Та я раптом відчув якусь небезпідставну полегкість, бо десь в глибині душі затаївся сумнів: а що як моя кохана відмовить? Ми не обговорювали можливість спільного життя від тієї миті, коли вона чемно запевнила, що наші стосунки чудові в своїй формі незалежності, а вроджена порядність ні їй, ні мені не дозволить дурити мовчки. І ми тоді напівжартома заключили договір честі, який можна порушити, повідомивши про бажання зрадити, а не про зраду, яка вже відбулася, але, як виявилося, цей неписаний закон став найсуттєвішим правилом наших відносин угода виявилася занадто серйозною. Та будь-яка філософія любові може бути зруйнованою, і до цього треба завжди бути готовим.
Іване, ти стурбований чимось? несподівано запитала Варя, хоча я намагався не виказувати своєї тривоги.
Не вигадуй дурниць, люба, сказав я так невпевнено, що й сам помітив те. Ні, втрачати витримку це не по-чоловічому.
І тут, щоб не стати обєктом зайвої уваги та співчуття, я став прощатися.
Ідучи сквериком, хаотично перебирав подумки всіх знайомих і друзів, у котрих можна було б перекантуватися день-другий, і усвідомлював абсолютну відсутність варіантів, окрім двох: допоки моя мала Галя вештається десь там, під Лубнами, можна пересидіти в її квартирі або ж у старому будинку покійної тещі. Але ж ті братки, мабуть, знають, що в мене є донька. З цього виходить, що я можу підставити її. Та й моя бідна дружина більше трьох днів не витримує контролю сусідки Павлівни, яка вряди-годи за невелику плату погоджується опікуватися нею. А про будиночок тещі хіба їм важко буде дізнатися?
І тут я розсердився сам на себе, плюнув і поплентався додому.
Вдома я застав дикий розгардіяш і цікаву компанію. Ще, підіймаючись східцями, почув зверху:
Іване Григоровичу, Іване! Павлівна горлала так, що чутно було до метро Дорогожичі. Тут до тебе вдерлися. Чую, хтось за стіною шабуршить, а я ж бачила з вікна, що ти кудись рано-рано побіг А воно ж через відкрите вікно чутніше Спочатку думала, що це твоя там розходилася знову, а потім таки змикитила, що вона, мабуть, зачинена в кімнаті. Я прислухалася, прислухалася, потім додумалася зателефонувати тобі на домашній трубки ніхто не взяв, а двері скрипнули я в глазок зиркнула, дивлюся чужі вискочили, і міліцію викликала.
За висловом мого старого знайомого, художника, кімната творчої людини це сюрреалістична картина, хаос в якій має, бодай на йоту, перевершувати те, що творить уява й пензель чи мастихін. Дивлячись на розгардіяш у власній квартирі, я жалкував, що жодного геніального мазила немає поруч, бо те, що бачив, додало б натхнення, і може, хтось створив щось схоже на «Герніку» Пабло Пікассо. І нехай розтерзаний кінь був колись гіпсовою статуеткою, хай повержений вершник, який лежав на підлозі, розкришився, а жінка, котра безпомічно закинула голову назад, була порцеляновою, моє серце стислося від досади й жалю до цих, здавалося, безсмертних речей, що оточували мене завжди ще з часів діда-прадіда. Погляд ковзнув вздовж кімнати, яка була такою ж видовженою, як робота Пікассо, бо ми колись зруйнували стіну між невеличкими конурками, щоб було вільно дихати й жити, ну так, як у нашому старому будинку. І я тільки зараз збагнув, що розміри цієї кімнати саме такі, як у знаменитої «Герніки» 3,5 на 8.
Завершувалася ця вражаюча картина дебелою постаттю міліціонера. Чоловяга, обливаючись потом, почав задавати мені дурнуваті питання млявим голосом. Ну, а цей уособлює тут бика, який там, на картині, дивиться байдужими очима на трагедію маленького міста, подумалось мені. І хоча в квартирі, окрім нього, нікого не було, я реально почув вибухи, постріли, свист падаючих бомб це було початком війни, яку мені оголосили. Знав наперед, що звідсіль нічого не зникло, бо те, що шукали злодії, шукаю й я.