Мала, Галюсю, ану спробуй трохи вгамувати свої неперевершені емоції. Вгамувала? А тепер кажи все повільно й конкретно.
Тату, ми їдемо в Лубни. Ярослав каже, що він вже весь Інтернет догори дриґом перевернув і щось накопав про Замкову гору, от тільки про підземелля нічого конкретного ніде не знайшов. Я знаю, що ти щось знаєш.
Збіг обставин чи Господнє провидіння? Усе життя я самотужки длубався в нетрях загадкової таємниці Яреминих скарбів, сподіваючись на підказку Стелецького, а тут за одну мить стільки охочих і зацікавлених. Та-а-ак І що ж далі? А може, це так в обхід працюють мої нещодавні гості?
Мала, я хочу говорити з тобою віч-на-віч. Прийди! це все, що мені вдалося приголомшено видушити з себе.
Я вже сто років живу на Сирці, й, сподіваюся, ніяка лиха година не забере в мене мізерну частину особистої ойкумени, бо тут жив мій батько, тут жив дід, тут у сусідньому будинку живе моя доня. Щоправда, колись ми жили у власному будинку з товстими стінами й високою стелею, але так сталося, що все те знесли одним махом, і наше помешкання обернулося на тонкостінну багатоповерхівку зі всіма зручностями, яка обмежує простір бачення, мислення, відчуття Зате через тонкі простінки чутно в нашому помешканні навіть те, що повинні чути лишень двоє.
Колись моя мала Галюся прокидалася рано-вранці, і, стоячи босоніж на ґанку, казала: «Я іду шукати вітерець». Тепер вітер стьобає стіни, вікна й балкон шостого поверху, сягаючи протягами всіх закутків, шукати його не треба він тут володар. Роза вітрів у цій точці готова демонструвати частоту й направлення вітру постійно. Відтак наш будинок в перманентному стані шаленства.
Галюся ввійшла до квартири непомітно, мені здалося, що вона влетіла в розчинену настіж кватирку й стала перед мої очі, мов та фея із старої казки. Напевно, я просто телепень, який з голови до пят перебуває в нафталіновій сентиментальності й ідеалізує все, що стосується моєї дівчинки, хоча точно знаю, що вона спить з отим патлатим Яриком, смалить міцні цигарки, ганяє на скутері й іноді шукає істину на дні бокалу з вином.
Тату, чесно, ми їдемо в Лубни на розкопки. Якийсь новоспечений капіталіст фінансує проект, і на нашому факультеті оголосили, що бажаючі повинні звернутися через електронну пошту за довідками. Ми з Яриком бажаючі.
Ага, вам закортіло романтики. А чого хоче отой капіталіст? Скарби Яреми Вишневецького, мабуть, саме те, чого не вистачає скоробагатьку. Археологи життям ризикують ради науки
Та, в тобі живе зануда або ж велика вітчизняна жаба. Якщо скарби існують, то їх треба знайти. За одні дозвільні папери на розкопки пів царства запросять. А у нас з тобою немає царства, значить, шансів наблизитися до Замкової гори теж немає.
Моя люба донечка тільки здогадується, що я сім разів був у тих Лубнах і ще за влади рад підкрадався до тієї гори, але тоді там розташувалася військова частина і вишка, на якій постійно чергував солдатик зі зброєю. Це відлякувало не тільки мене, а й дурненьких горобців, котрі шугали понад мальовничим пагорбом. Та враз мені стало трохи ніяково, а згодом навіть соромно за себе, бо в даній ситуації позиція: або я, або ніхто, мала осоружну пику злодія, який краде у всього людства.
Та, а може, той скоробагатько теж хоче прославитися і не абичим, а благодійністю.
Тільки не кажи мені, Галюсю, що він може утнути щось неймовірне, мов той чернець Федір, який, знайшовши у варязьких печерах «золота і срібла багато й посуд дуже цінний», знову закопав скарб, бо йому на багатство було начхати.
Дивак твій чернець Федір, тату. Ну навіщо ж бу-ло щось знаходити, щоб потім все те знову закопувати?
Нічого ти не розумієш, мала. Він це зробив для того, щоб різні скоробагатьки не попривласнювали багатство, а ще для того, щоб хвилювати уяву скарбошукачів, а ще для того Федір напевно знав, навіщо живе, і цінності в нього були інші.
Тату, так ти проти розкопок?!
Ні, ні Я за! Хоча від мене так мало залежить, на жаль.
Потім ми з Галюсею довго пили чай з травяної потерті. Ми завжди вдвох пили тільки такий чай, бо клята ранкова кава підіймала мій тиск, і ввечері треба було урівноважуватися прадідівським чи прабабиним зіллям, хоча без пігулок не завжди вдавалося. Я наливав запашний напій у велике блюдце й дмухав на окріп, а Галюся сміялася, обзиваючи мене валянком. І без угаву задавала питання, на які неодмінно треба було відповідати, бо це було зведено до ритуалу ще з тих часів, коли моя доня ходила під стіл пішки.