А може, я знайду втрачене, і тоді
Думаєш, у тебе тоді не буде причини падати? перебив мене чоловік, дружелюбно простягаючи розкриту пачку з цигарками.
Він грав великими, ледь примруженими очима, в яких можна було розгледіти під неоновим світлом ліхтаря іронічний кураж, і, здавалося, чіплявся до мене так, як це буває в любителів пригод. Я грішним ділом подумав, що він шукає приводу зацідити мені зуботичину, але ті цигарки, та іронічна посмішка
Знаєш, у моєму житті трапилася притчева історія. Цікава. Давай сядемо ось на ту лаву під парканом, я розкажу.
Ми сіли на вузеньку дощечку на курячих ніжках, яку цей незнайомий чоловік назвав лавою, і я закурив його цигарку.
Моя люба тітонька мала звичку ховати гроші куди заманеться і потім забувати начисто, де коли й навіщо туди їх примостила. Призвичаїв її до цього благовірний чоловік, який і за собачий хвіст міг собі пляшку роздобути. Отож гроші треба було никати так, щоб він не знайшов їх ні вдень з вогнем, ні вночі зі свічкою. Потім він купив собі задешево смерть якийсь горілчаний ерзац і з ходу віддав кінці. Тітонька не йняла віри власному щастю і попервах кожного дня ганяла на цвинтар тільки для того, щоб переконатися, що гаспид звідтіля нікуди не чкурнув. «Дивись мені, лежи тут сумирно!» говорила вона кожного разу, смакуючи фразу так, як зроду-віку нічим не смакувала. Та, повертаючись додому, вона за звичкою запихала десятки, двадцятки й сотні в щілини і закутки. Це у неї вже було на рівні інстинкту, ну, так, як буває в абсолютно нормальної людини, коли згорить на кухні лампочка і ніхто три дні її не вкрутить, а рука весь час тисне вмикач. Та одного разу моя тітонька переборщила: взяла і всю свою пенсію сама від себе сховала так, наче в могилу закопала. Бідкалась, шукала, напозичалась, цілий місяць всім розповідала про себе дурну, а потім взяла й померла. І як ти думаєш, чому? А тому, що знайшла нарешті оту свою заначку. Тиск на радощах бахнув, і тітчине серце не витримало. Виходить, що померла від безмежної радості.
Ну, і навіщо ти мені розповів це? сказав я, переймаючись особистим.
Та ну тебе! Невже не розумієш? По тобі ж видно, що щось загубив і нервуєшся, а може, не варто те щось шукати. Ну загубив то й грець з ним! Видно, хтось знайшов тут же місце людне. Ти не переймайся і не дуже жалкуй. Життя воно таке: щось загубив, щось знайдеш Головне не помри на радощах, коли знайдеш.
Дивно, але саме ці прості слова незнайомця вплинули на мене, ніби шкалик славнозвісного старого брому. Я збагнув, що зовсім скоро мені доведеться змиритися зі своєю втратою. Додому йти не хотілося, і, намацавши в кишені низку ключів, я знехотя поплентався до будиночка моєї покійної тещі. Тоді я ще не любив це старувате помешкання. А як можна було любити безлюдні кімнати, завмерлі меблі, старомодні люстри, совдепівські килими і такий же совдепівський посуд? А головне: як можна любити відсутність живих душ? Там було тихо й сумно, і тільки лик віднесених течією часу зачаївся вже навіть не в кутку, а лишень в уяві.
Згодом я перетаскав майже всі свої книги й папери у це трохи забуте Богом помешкання й працював тут до упаду. Але то згодом тоді вже моя дружина мандрувала з психлікарні в замкнутий простір кімнати, а в моєму житті зявилася Варя, Варочка, Варюся
Порожнеча завжди заповнюється.
Послання із Лубен
Я знав, я відчував отим шостим відчуттям, яке дається людині для того, щоб розчарування не вибивали із-під ніг земну твердь, що ніхто ніяких розкопок у Лубнах вести не буде. Щойно люба донечка впала снігом на мою розбиту напастю голову й зирнула щенячим поглядом, все стало на свої місця, саме на ті місця, на яких розкопки загальмували майже сто років тому.
Він блефував, сказала Галюся, всідаючись поряд мене на підлозі по-татарському.
Ще змалечку вона облюбувала собі цю позу.
Хто твій Ярик, скоробагатько, чи весь ваш універ?
Хтось один із них, а може, усі. Я нічого не знаю і нічого не розумію. Чому люди брешуть одне одному навіть там, де все дуже скоро випливе на поверхню? Та, а ти теж брешеш?
Брешу. Але брешу я досить рідко, частіше обманюю.
Ага, значить, твоя брехня шляхетніша. Ти це хочеш сказати?
Отак завжди: вона, оця доросла дитина, яка вже ось-ось може й сама принести мені в пелені онука, заганяє свого батька, тобто мене, в глухий кут, із якого, не збрехавши, зроду не виберешся. І що цікаво: брехати треба не Галі, а самому собі.