Марко Вовчок - Оповiдання (збірник) стр 3.

А я їй говорю:

 То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?

 Та все менi,  каже,  давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну все сниться, що на волi!..

А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: «Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє», та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона похмура, як її мати.

Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.

 Що тобi, Насте?  питаю.

А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.

 Що тобi?

Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.

 Що там, голубко?

 Там люди!  покрикнула.  Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.

 О, пташко!  я вмовляти.  Хiба в їх горя немає, в тих людей!

 То що горе? Я горя не боюся Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!

Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома,  i головою не поведе.

Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:

 Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.

Що тут менi їй говорити!

 Ти, Насте, не журися, не плач А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:

 Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла моє серце схне!

 А що я тобi казатиму, дочко?  заговорила Чайчиха похмуро.  Поради нема! Коли тут хтось шам, шам!

 Панi,  кажу,  панi!

А вона в дверi.

 От,  крикне панi,  який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!

Бере сорочку в Настi, дивиться:

 Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?

 У мене голова болить,  одказує Настя понуро.

 А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..

А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.

 Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!

 Може, собi роблю?  каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова.  Може, собi заробила що?

 Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила!  та й стала її бити.

 Бийте, бийте,  покрикнула Настя,  та й за се кажiть дякувати!

 Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!

 Нехай буде!

Гляну я панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху хмара хмарою!

Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за дверi.

 От життя моє!  жалкується.  Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько!  зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його, в самої така морщина мiж бровами.  Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня княжна мусить iз тою негiддю поганитись, клопотатись!

А столовники їй:

 Та годi вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо вечеряти!..

Життя наше, життя! Молодого вiку робиш-робиш, а сам в убожествi, в ганибi,  i такеньки старiсть нахопиться По чiм вас, молодi лiта, згадувати?..

I вже в нас у хатi нi мови, нi говiрки. Чутно з покоїв, як там смiються, говорять, жартують голосно.

Панi, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, iнодi спiває, i все про якогось друга милого спiває: «Чому друг не любить, забуває, чому не буває» Себто свого пана згадує, чи що

А в нас тихо. У печi палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло печi, як хмара, хибається, робить.

Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:

 Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо Чого така смутна? Коли вже тебе панi не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й погуляй, надолужи, що втеряла!