Марко Вовчок - Оповiдання (збірник) стр 2.

Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:

 Чому нi?

 Господи!  кажу знов.  Як я колись молодого вiку жила в батька, в матерi!

 А я,  каже,  вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.

Та й змовкли ми.

 Ви сиротою зосталися змалку, Горпино?  знов питаю.

 Нi, мене взято з сiм'ї маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили вмерли.

 А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?

 З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.

 I довгенько ви жили з ним?

 Пiвроку.

 Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

 Сп'янчивсь i вмер.

По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiєї речi з нею не верталась.

Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде,  сидимо коло ворiт. То з тим перемовимо, то з другим,  спитаємо, привiтаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дiвчина була! Очi в неї були яснi, коси довгi, великi, чорнорусi, а личко як яблучко. Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у неї наче струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.

 Горпино!  кажу,  чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш вам було б

 Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.

 А на мене,  говорю,  то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу

 А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе На те воно молоде в бога!

 Що ж!  кажу; добрий чоловiк пожалкує!..

На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.

А дiвчина в неї була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка, чующа Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела що то за жарти, що в неї за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах смiх висмiє. Що спочує, то з самої душi, з самого серця, щирого, киплячого От i росла вона, i виростала.

А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна,  з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: «Що вам, Горпино?» Вона тiльки менi рукою махнула.

Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: «Не бiйтесь,  каже,  нiчого не бiйтесь!» Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.

 Що се таке?

А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: «Знала я, знала!»

Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.

Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.

Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

 Ти, молодице, вiльностi шукаєш?

А вона:

 Я.

 Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.

Вона мовчить.

 Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще негарно буде!

Та й пiшли.

Хочу я їй слово сказати та гляну на неї не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить як замерла!

I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.

Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:

 Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була,  каже, а сама задумалася, зажурилася,  не така, як тепер Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.