Марко Вовчок - Оповiдання (збірник) стр 4.

Убiжить, було, сусiдочка-дiвчина до Настi:

 Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо Чого така смутна? Коли вже тебе панi не пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вiльна, то собi й погуляй, надолужи, що втеряла!

 Не надолужу, сестрице, не надолужу!  скаже гiрко так, аж та, весела щебетушечка, голiвку схилить, зiтхне i змовкне.

Коли ее так уже почалося: як вечiр, то й нема Настi. I так було не два, не три вечори.

Одного вечора ми й спати полягали її нема. Удень її не бачили: робила при панiї, а ввечерi знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. I я собi не сплю: сумно менi такеньки, мати божа!

I от iде вона вже вночi, вже зорi поперед нею мерхнуть. Iде вона, а мати стрiча й питає:

 Де була, дочко?

А голос у самої, як струна перебита

 Не питай мене, моя мати! Не питай!  одкаже їй Настя. I задзвенiли слова її по хатi, як плач

I почне Чайчиха:

 Що се ти робиш, дочко? Що ти собi задумала? Чи не на мою голову безталанну?

А дочка лягла; лежить нiма, мов убита.

 Де ти була? Де ти була, дочко? Нi просьби, нi грозьби не чує нiма.

На другий день увечерi Чайчиха бiля ворiт зажидає. Вибiгла дочка, вона її за руку:

 Куди йдеш? Вернись!

Завернула, привела до хати, i цiлiсiнький вечiр просидiла Настя у кутку, руки схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.

I вже так пiшлося: аби мати не догледiла дочка втече. Як вже не просили, як не благали нiчого не сказала. Ми й слiдком за нею слiдкували,  iде вона, оглядається, а загледiвши, що її доганяють, побiжить, як полетить на крилах: не дожене i молоде, не то що пiдбита мати або й я. Анi слiз, анi слiв не чує, не вважає.

Як-то сумно було в нас у хатi! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слiвця, було, не промовимо любого. Я було й хочу озватись до матерi або до дочки,  не зважуся, хiба тiльки подивлюсь на їх.

Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хатi. Пани вже спать полягали, усе тихо. Настi нема. Довгенько сидiли ми. Тiльки й чути, як вiтер у садку зiллям колисає та соловейко свище-щебече.

Коли знеобачка Настин регiт почувся. Аж ми iздригнулись. Я злякалась А Настя розчахнула дверi з гуком, стала на порозi й смiється. В хатi каганець ледве-ледве свiтив. Стоїть вона така червона, очi горять! Стоїть i смiється. Мати проти неї стала, дивиться. I от Настя почала та так весело, що менi сумно-сумно:

 Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла Чого дивитесь, мамо? Хiба мене не пiзнали? Се я Менi весело

Та ступила й захиталась Боже мiй! Свiте мiн! Се ж вона п'яна!

Хитаючись, прийшла до столу й сiла.

 Ну, моя матiнко! Iзнайшла вже я чоловiка, що мене визволить Напевно вам говорю, що визволить Будемо вiльнi, станемо жити, на самих себе робити, будемо за його богу молитись Хоч вiн тепереньки й зневажає мене i од людей мене не криє та нехай! Я йому, матiнко, дякую, я йому, матiнко, низенько кланяюсь у самi ноги Вiн бумагу менi напише Панi не має права жодного на нас! У неї землi, мовляв, немає Ми ж, моя матiнко, козачого роду Як-то нам застряти у неволi вiчнiй Нi, вiн нас визволить I її визволить (на мене вже). Весело менi, як-то вже весело, мати моя рiдна!.. А засмучуся вiн грошей менi дасть я горiлки куплю i зорi яснi в головi в мене свiтять!..

I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих

Заснула Настя, на стiл схилившись I каганець iзгас Темна їх нiч покрила.

I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i вдень уп'ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила її i матiр: «Ти мати: чому не впиняєш?»

Замикали Настю вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а втече. Лає панi, б'є, а вона було:

 Нехай, нехай! Уп'юся все забуду, весело буде!

Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне її перед столовниками соромить: «От дiвка, от золото, от ледащиця!»

А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася вже й панi сердившись: «Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi всячина!»

Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила,  вона й зникне до ночi.

Найшлася в Настi дитинка таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!

Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!»  застогнала i, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та пiдношу до неї тихенько.

 Бог  кажу,  дитинку нам бог дав!