Лідія Гулько - Артем Стеценко розповідає стр 4.

 Воно то так. Але ж дитину може покалічити.

 Дитину? Артем уже парубійко. Не жалійте його, а давайте щодня доручення і побільше. Вимагайте, щоб сумлінно їх виконував.

Я затамував подих. О, мій батько вправно, як юрист, скористався нагодою і нагадав тітоньці про мої обовязки по господарству.

 З радістю,  відгукнулася вона.  Уранці поїду на роботу, а він і хату стерегтиме, і господарство.

 От і добре,  вирішив за мене тато.  А ноги півневі розвяжіть.

Прокидаюся і ніяк не второпаю: де я?

На мене згори ллється яскраве світло. Воно заповнило кімнату і здається золотим. Заплющую очі. Принишк. Лежу тихо-тихо. Боюся ворухнутися. Насправді переживаю: а раптом чудова картина зникне. Крізь зімкнуті повіки так само пробиваються золоті нитки променів. Усе ж наважуюсь і розплющую очі. Ура! Картина не змінилася. Все помешкання заповнене золотим світлом.

О, який чудовий ранок. Такого чудового ранку в моєму житті ще ніколи не було.

Я довго лежав і не хотів уставати. Бажав, щоб чудовий ранок продовжувався. А ще пригадував. Виходить, я дуже міцно спав. Так міцно, що забув про те, що приїхав до тітоньки Людмили, що вона пізно ввечері постелила мені з батьком на мансандрі.

Солодко потягнувся. Хотів гукнути до татка. Та враз згадав, що до сходу сонця він поїхав. Продовжую насолоджуватися чудовою картиною. Несподівано на похилій стелі я побачив вікно. Фіранка його не затуляла. Засклена рама була відчинена. Через це сонячні промені проникали в помешкання вільно і без перешкод.

Ось чому в кімнаті так багато світла! І не простого, а золотого!

Підходжу до вікна й очима впираюся в густу крону дерев. У її гущавині красиво співали пташки. Поміж сизого листя зеленіли невеликі яблучка.

Спускаюся на перший поверх. На столі, під рушником, хліб, варене мясо та яйця, мед. Вмикаю чайник. Жую бутерброд, роззираюся. Переводжу погляд за відчинене вікно. Воно виходить у садочок. Я закляк. На мене незмигно дивився Забіяка.

Показую птахові язика і удавано-погрозливо махаю до нього кулаком. Півневі не сподобався мій жест і вираз обличчя. Він сердито кудахкав.

Наминаю бутерброд і слідкую за півнем. Він невеликий. У підлітковому віці, напевне, був сніжно-білий. Тепер піря на ньому жовтувате. Але не все. На крилах і у хвості довгі зелені пірїни. Такі самі лежать на спині та грудях когутика. Дуже симпатично. Ніби попона. Гребінь густо-червоний і грайливо звисає на бік. Очі теж червоні, а навколо них широкий жовтий обідок.

Півень мені сподобався. Чому б мені з ним не подружити? Адже птахів приручають. Наприклад, у цирку я бачив дресированих голубів. А кури теж птахи. Значить, півня можна видресирувати. Він ходитиме за мною, як песик, як вірний друг. Виконуватиме всі мої команди.

Переповнений теплими почуттями, дрібно кришу хліб, а крихти кидаю через вікно. Кури швидко їх підібрали. Звели голови й дивляться на мене. «Дай ще, хлопчику, хліба»,  промовляв той погляд. От тільки Забіяка не зійшов з місця. Гордо, з відстані спостерігав за мною.

Раптом згадую про свої щоденні обовязки. Чому я досі в будинку? Адже кури голодні. Зерна і води у тазах нема. Дно в них світиться

Та мої побоювання були марними. Турботлива тітонька і зерна насипала для курей вдосталь, на цілий день, і води налила у другий тазик.

Пригадую й інші свої завдання. Згідно з номером «Друге» належало перераховувати курей. Скільки всього у нас курей, про те я не запитав тітоньку. Сама вона мені теж чомусь про те не сказала. Однаково потрібно їх перерахувати.

Сонечко пригрівало все сильніше і сильніше. Розморені спекою домашні птахи залізли в кущі жовтої смородини. Розклавши крила, вони дрімали.

Поки я шукаю палицю, якою вижену курей з-під похилих і розлогих гілок смородини, то розкажу про цю дивовижну рослину. На Київщині такі чудові кущі не ростуть. У всякому разі, там я їх не бачив. Цієї пори на галузках достигають ягоди. Вони дрібні, продовгуваті й мають довгі сухі хвостики. Спілі ягоди на смак приємні і солодкі. За кольором вони нагадують темний бурштин.

Пригадую, коли моя сімя гостювала у тітоньки під час моїх весняних канікул, то гнучкі стебла кущів були вкриті жовтими квіточками. Тоді моя мама сперечалася з Людмилою. Мама доводила: жовтої смородини в природі не існує. Правильна назва рослини агрус. Але Людмила не погоджувалася з мамою, стояла на своєму: жовта смородина і тільки. Подумки я підтримав тітоньку. По-перше, не хотів сперечатися з мамою. Адже вона беззастережно погоджувалася лише зі своїм чоловіком, а з іншими відстоювала свою думку до кінця. По-друге, я знав, що агрус колючий. А гілки кущів, що ростуть у тітоньки, гладенькі. До того ж ці кущі величезні й такі розлогі, що гілля торкається землі. Але щоб вони одна одній не доводили, а кущі гарна схованка для курей.