Дуже вам вдячні, Лонгіне, але ми не бачили і не чули нічого незвичного, втрутився в розмову один із братчиків.
В будь-якому разі, Лонгіне, вам слід пильно оглянути всі закутки. Раптом знайдете якогось безбожника, що тут ховається. Що на це скажете, отче Матео?
Не заперечую, отче Педро. Якщо так велить ваше серце, прошу!
Озброєні люди розділилися на невеликі гурти і зникли в руїнах. Ще кільканадцять лишилися біля кліриків.
І про що ви міркуєте на самоті, отче? глузливо спитав отець Педро.
Про сумління, відказав отець Матео. Хіба ви не вважаєте, що цей внутрішній голос, наш добрий порадник, подібний, згідно із святим Павлом, до Христа, який є в душі кожного і якого слід звільнити?
Гай-гай, отче Матео! Ви справжній філософ. Але треба менше філософувати і більше вірити. Якщо сумління людини це щось велике, то сумління цілої Святої Церкви ще більше. Ми мусимо коритися її приписам, бо вона є уособленням Бога на Землі, а людині не гоже змагатися з Богом.
Матео вимовчав. Звісно, отець Педро не істину обстоював. То було звичайне політикування задля збереження наявного соціального порядку.
Запала мовчанка. Тим часом вояки Інквізиції, набрані з бандитів та горлорізів, сновигали біля замаскованих входів до підземелля. Братчики силкувалися продемонструвати цілковиту незворушність. А Матео непокоївся ще й за Пабло Симона. Щоб приховати своє занепокоєння, він знічевя закинув:
І охота вам було бити ноги? У парафії так тепло і затишно
Клірик сів на колону, досі відсапуючись і тарабанячи пухкими пальцями по череву.
Якщо відверто, то я волів би сидіти тепер при келихові доброго вина, аніж мерзнути тут просто неба.
Не слід забувати книгу Ісаї, який казав, що вино може згубити навіть пророка, дошкульно зауважив наймолодший братчик.
Є багато речей, яких слід остерігатись більше, ніж пророцтв Ісаї! роздратовано відказав клірик. Лонгіне! Візьми дозорців і перекиньте тут усе догори дном, огляньте підземелля, перевірте вежі!
Буде зроблено, отче Педро!
Парафіяльний нишпорка наструнчився. Нагана збудила в ньому справжній інстинкт мисливського пса.
Матео ще більше занепокоївся, хоча й знав, що у відомих загалові підземеллях братчиків не знайдеш.
Гуркотіння порушуваних каменів і брил лунало у темряві, мов далекі згуки битви.
Нарешті, коли сонце підбилося на десять ступнів над обрієм, зявився обшарпаний, з подряпаними руками Лонгін.
Нікого тут немає! Ми обнишпорили підземелля, але й там ані душі. Жодного сліду безбожників. Отче Педро, мої люди стомлені, роздратовані і хочуть їсти й пити. Може, накажете припинити ці марні пошуки?
Два десятки харцизяк за його спиною загули, підтримуючи вимогу свого проводиря.
Отець Педро, гонористий і жорстокий, опікувався цими людьми і потурав їм. Тож його рішенець був очікуваний.
Кляті пси! Певне, вони нас помітили і накивали пятами. Відкликай своїх людей, Лонгіне, і проведи нас до парафії!
Юрба радісно заревіла і загукала до своїх друзяк, які досі вешталися серед руїн.
Відразу ж усі зайди разом з трьома братчиками рушили до містечка. На варті в руїнах лишилося кількоро людей. Потім їх мали змінити або взагалі відкликати.
Цілісінький день Пабло Симон просидів каменем, замурований живцем у римському мурі завтовшки зо три метри, ретельно замостивши всі доступи до тісного гроту.
Дочекавшись вечірніх сутінків, він тихцем вибрався зі своєї вязниці.
Неподалік кілька гвардійців Інквізиції грілися зіллям з великої сулії.
Від довгого сидіння йому затерпли ноги, і тепер він ледь їх переставляв. З усіма пересторогами юнак дістався до затуленого важезною камяною плитою потаємного входу. Впевнившись, що його ніхто не бачить, постукав, як то не раз на його очах робили братчики. Зачекав якусь хвилю, проте знизу не долинуло жодного звуку. Тоді спробував відсунути плиту, але зрозумів, що її взяли на важкі засуви, тож навіть цілий гурт не впорався б з нею.
Почувши важкі кроки, він кинувся у відтулину стародавнього порталу. Зі схованки він бачив тільки лискучі чоботи, що човгали вищербленими приступками. Коли кроки солдата стихли вдалині, Пабло Симон обережно вибрався з криївки і повернувся до ляди. Постукав по ній камінцем, але відповіді не діждав. Ще раз спробував зрушити з місця плиту, і на його невимовну радість вона трохи подалась. Юнак випростався і, відійшовши на кілька кроків, роззирнувся. Довкола ані душі, тільки метрів за двісті палало вогнище. Він повернувся до потаємного входу, і невдовзі йому таки вдалося відсунути плиту й продістатися через отвір. Внизу панував густий морок і тиша. Пабло Симон спустився на кілька приступок і заходився мостити порушену плиту на місце. По тому зійшов до галереї.