Краще жити в пітьмі, ніж при такім світлі! скрикнув Славко.
Кожен сам вибирає свою долю, навіть якщо вона накреслена на небесах, даленів чоловічок.
* * *Причвалавши зі зродженою Євтихією скорботою додому, Славко першим ділом заходився нишпорити по подвірю шукав дріт. Нічого схожого не знаходив, уже й воскресати почав, брехня Євтихіїні слова, брехня як раптом в попідтинню узрів стримлячу із землі іржаву дротину. Потягнув не дається. Знайшов лопату, розкопав яму, витягнув на світ божий зо два метри дроту.
Ого, Таню, похнюпився, добрячий шмат ти вклала в землю, не тільки на вік мій мірилась, а й на поза нього плани мала.
Потягнув той дріт Славко в хату, біля софи поклав, у зажурі схилився.
Намацав мобільника, тицьнув у клавіші, вгледів на екрані миле личко, обрамлене написом «Танюшка», послав дзвінок у всесвіт.
Алло, долинуло здалеку. Славко, чого тобі, бо мені ніколи.
Хочу тебе бачити, викублив важко.
Я теж, але мені, їй-богу, ніколи, озивалася далечінь.
Таню, в нас біда, іскрою шелеснув у всесвіт.
Яка? жахом сповнилися далі.
Глянув Славко під ноги на іржаву вязь.
Дріт, видихнув.
Який дріт? незримою тривогою віяло з далеких мобільних просторів.
Той самий, лукавий, Євтихіїними словами сколошкав Славко обтяжений страхом всесвіт.
Я постараюся зараз приїхати, далечінь вирішила стерти відстані. Чекай.
Кинув Славко мобільника на софу, а дріт іржавий виклав на стіл посеред кімнати.
По якімсь часі об той дріт спіткнувся дівочий погляд.
Господи, нащо ти його сюди втягнув? чи то здивувалися, чи вжахнулися очі.
Славко постеріг тую непевність дівочих очей.
Кажеш, ангели вяжуть? перепитав.
Ага, крильми, зблиснули очі.
Брехня! скрикнув. Немає ангелів, немає крил, є шмат іржавого дроту та лукавства, лукавства море.
Про що ти? злякалася дівчина.
Про нас, не зважив на дівочий страх. От біда тільки луснув дріт. Не витримав правди луснув. Усе вязання зітрухло й осипалося долі. Свобода ввірвалася в хату. Тільки хто їй радий? Хто, Таню?
Про що ти? своєї дівчина.
Годі, Таню! крикнув. Усе знане. І про перстень, і про дріт. Усе, розумієш. Не ясно одне нащо? Я ж тебе так любив, кохав так, що світу не мав поза твоїми очима, а ти якийсь перстень Шмат металу. Простий шмат металу, а ти його вивищила й понад світ, і понад себе, й понад любов, і понад нас. Нащо, Таню? Тобі шепнути варто було: «Славку, персня хочу»; я б сотню кинув тобі до ніг, а ти потай Ех, Таню, Таню, ти вбила все. Як той Тарас Бульба, сама породила, сама й убила. Нащо, Таню? Розясни мені, задля чого? Бо не розумію, їй-богу, не розумію.
Ти хочеш сказати, що це я вкрала персня? округлилися дівочі очі.
Давай не будемо дивуватися тому, що дивом не є, махнув Славко рукою.
І хто тобі це сказав, ворожка? допитувалися очі.
Світ не без чесних людей, буркнув Славко.
Я ж просила не йди до неї, Славку, сховалися очі за сльози. Я ж просила Я відчувала
Ще б пак, не відчувати, зовсім не здивувався Славко.
Ти памятаєш, я казала, проривались очі з-за сліз, що в кожного на перехресті чотири дороги, а по якій іти всяк має вибрати сам. От і вибирай, бо я не брала твого персня.
Я б вибрав, йшов Славко за очима, але як мені повірити тобі, Таню?! Як?
Мовчки, порадила.
А де гарантія, що віра моя не омана? поцікавився.
Віра не потребує гарантій, на те вона й віра, висотались очі з-за сліз, згарячіли.
Але віра потребує правди, бо віра в брехню тая ж омана, не погодився.
А ти видивись правду між брехні, горнулися очі. Серцем побач.
Я б хотів, аж гойднувся. Але ж дріт спотикнувся очима об залізяччя на столі.
При чім тут цей мотлох? не втямила дівчина.
Лукавство в нім, стояв на своєму Славко. В'язати людину треба до межі, бо інакше можна й розрізати навпіл. Ось у чім біда, Таню. Не городи філософських тинів, скажи краще чесно нащо все? Нащо перстень, нащо цей дріт, нащо крадіжка й нинішні вмовляння, аби я повірив тобі, як завше? Була любов, було те́пло й затишно, а це все, що відбувається нині, нащо?
Нащо, питаєш? звузились очі. А я не знаю, нащо. Я в дротах не тямлю, що ти викладаєш їх на стіл і тицяєш якимось довколадротовим безумством межи очі. Я одне знаю, що б ти там собі не намислив, обпившись відьомським пійлом не брала я персня. Але це знання для мене, для тебе ж, зашореного у лжевірі, сюю правду осягнути нереальним завданням є. Ти ж дротину в голову увібгав, більше там нічому немає місця. Жалем, ніби дротом, скрутив ти себе, Славку, аякже, дорогоцінного персня втратив. Чим применшити твій жаль не знаю. Ось, візьми, бо нічого іншого, аби втішити тебе, на ум мені не йде.