Михайло НечитайлоСвоя кровПовість
Частина перша. Гріх конвою
* * *
Трубаце така хитра конструкція, що коли нею щось починає текти з точки А в точку Б, то обовязково десь знайдеться точка без наймення, але сама найголовніша, в якій текучість дуже посилюється, причому не по трубі, а з труби.
Водаце така хитра хімічна сполука, котра, будучи розігрітою серед лютих морозів, раптом пробуджує свою геологічну пам'ять і прагне, знайшовши безіменну точку в трубі, зігріти не призначену їй точку Б, а всю ойкумену.
І цим псує кров.
Бо під ясним сонечком, яке й саме змерзло, аж зжовкло, ти мусиш стати його замінником, ти мусиш пхатися в паруючу яму, ламати голову над конструкцією труби, сушити мізки над геологічною памяттю води, морозити довколишній світ, аби зігріти якусь одну точку Б, сиріч, храм освіти, що в народі здобув коротку назвушкола; а в документах іменується гордогімназія.
Конструкція труби загадкова, память води міцна, бабраєшся в ямі з добру тижнякуойкумена собі гріється; а точка Бну, ніяк.
І тоді хочеться випити.
Ні, не всю водукуди нам, сопливим; навіть не кварту водибр-р, і так дубар дубарінський, хочеться випити чарочку. Маленьку таку, маленьку. Але довгу.
Що ж, будьмо. За розквіт гімназій.
* * *
Коли замерзають гімназіїсумно всім. Здається, хилиться до смутку все місто. Аж страшно з того похилуне дай Бог, упаде, стражденне, то розсиплеться ж на друзки серед затвердлих морозів.
Йому б, місту, радощі в пригоршню, аби не хилилося. Тільки хто зродить її, жадану. Хто, окрім гімназистів.
Їм труба за церкву, водаза ікону; бо з них народжується новий світнезаплановані канікули.
Та серед нових світів завжди валяються кострубатими купами залишки світів старихце директору гімназії примарилося, буцімто випускні класи не наздоженуть вмерзлі у рвану трубу знання, тож погнав нещасних на навчання до двох кімнат, де притулені були на зло всім холодам електрокалорифери.
Вони насмілилися стверджувати, що не вода на цім світі основа життя, та дули до кімнат підігріте повітря.
І цим псували кров.
Чотирьом випускним класам з усіх класів школи випало піднятися супроти води та труб, конвоєм стати довкола знань і вести їх до метицементувати силою своєю розхристані мізки випускників.
Конвой стояв у дві змінибо класів чотири, а теплих кімнат дві. І тільки коли сива ніч мерзлою грудкою валилася на землю, рушав конвой на постій.
* * *
Але на перетоптаних вулицях міста конвоювалися не тільки знання, конвоювалися й стежки-доріжки, аби розпростертими стояли до ранку, не скрутилися жужмом від дикого морозубо місто, в якому вранці жодна душа не знайде своєї стежки, приречене на безкрівя. А воно повинне бути повнокровним.
Стежки конвоювали собаки. Вони схиляли свої писки до обєкту охорони й шурували, як навіженіберегли скарб.
А коли конвой натикається на конвойситуація ускладнюється та потребує сторонньої допомоги.
Катя Осмолодова, майбутня випускниця гімназії, стояла серед дороги додому, а впоперек тієї дороги стовбичив пес. Він не гарчав, зирив просто якось незрозуміло, але йти з портфелем на собаку не завжди є правильний крок.
Цуцику, йди, йди, скиглило зо пять хвилин дівча.
Позаду собаки щось вихлюпнулося з провулкачи парубок, чи чоловік.
Гей! гукнула Катя. Дядьку! Проженіть собаку!
Га? відгукнулась істота.
Собаку проженіть, будь ласка, просилася гімназистка.
Хай стоїть, варнякало з вулиці.
Як це хай стоїть? обурилася дівчина. Мені додому треба.
А ти хто? допитувалися з дороги.
Катя, зізналося дівча.
А я Болід, гукнули дівчині.Знаєш такого?
Чула.
Отож. Іди, не бійся, цуцик сумирний.
Точно?
Шипшина не цвіте на осінь.
При чому тут шипшина? знизала дівчина плечима й несміло рушила на голос.
Пес, що мовчки й без інтересу слухав балачку, раптом наїжився й гавкнув на дівчину.
Ой! відскочила до тину. Твоя шипшина, може, й не цвіте, гукнула Боліду, але ж гавкає.
Стати в конвой! раптом вереснуло позаду собаки й силует кинувся на пса. Ану геть, шолудивий, репетувала постать, охорона валить!
Пес неохоче, та все ж звільнив дорогу.
Дякую, бувай, мовила дівчина й закрокувала вулицею.
Е-е, ні,валандався позаду конвой. Я таких дівчат на дорозі не кидаю, я веду їх до самих воріт.
Я ж сказаладякую, я дійду й сама, відмовлялася Катя.
Стій! наразі вхопила постать дівча за комір куртки. Або йдемо разом, або ніхто нікуди не йде.
З якої це радості? обурилася врятована.
Болід сказав.
А він хтоцар?
ВінБолід.
Пяний Болід, поправила. Та й щось не схожий ти на справжнього мачо, щоб мене водити.
Як це не схожий? обурився парубійко. Ти, курча, та ти ще під квочкою цвірінькало, як я вже
Відчепися від мене, пручалася, що ти там його вже
Баб складав у покоси, хвалився. Не віриш, чи що, ціпа?
Та відпусти ж ти мене, заїхала портфелем у мармизу.
Приставайло від несподіванки заточився, мацнув рукою розбитого носа.
Сука, вилаявся, ти кому кров пустила? Сопля погана, та я тебе та я за свою кров та сотим колоском у покіс зараз ляжеш.
Помчав за дівчам.
А воно, прудке, мчало та мчало вздовж вулиці. Звернуло в провулок.
Додому тікаєш? ревів слідом. Та ти за кров мою не розрахувалася, шалава!
Слизькі дорогинепевні траси для перегонів. Слизькі дорогичом багато вас так на землі? Звідки витікаєте ви, де плодитеся, з чого русла свої тчете й чом чорна така в них рідина стугонить?
Від конвою не втечеш, напосівся переслідувач на розпластане дівча.
Рятуйте! вереснула.
Цить, вхопив за голову, вдарив нею об дорожній лід, цить, патлата.
Потягнув беззвучне тіло в зарослі до похиленої, покинутої давно хижі.
Согрішимо, плямкав.
Та ти не дівка вже, припадав до вечері.То це й не гріх ужев покіс лягти; це такжиття просто та й годі. От матері його трясцявже й у школі молодиці. Де ж дівчата тоді, в дитсадку?
Повечерявши, зібрав посуд.
Портфелика не забудь, телице, кинув до дівчини портфеля.
Ти сядеш, наразі вчув нахабне. Я клянусяти сядеш.
За що? здивувався.
За глум.
Дівко, та тебе, певно, півміста жарило, чого я сідати маю? обурився.
Щоб не брав те, що тобі не дають, нахабніла зґвалтована. Болід драний.
Заткни халяву, підступив упритул, бо додому далеко, а я тут.
Ти думаєш, тебе не знайдуть? рюмсала. Знайдуть.
А ти що, не збираєшся мовчати? отетерів. Ти проти кого преш, дитя? Та мої мої родаки вони тебе разом з твоїми безробітними Та шипшина не цвіте на осінь.
Ой, знайшов, чим хвалитися, своїми родаками. Тьху! Та й мої не безробітні,зблиснула очима. Мої
На цій вулиці,заперечив, солідні люди не живуть.
Зате просто люди живуть, раптом несподівано скинула з його голови шапку, вхопила за чуба, гупнула мармизою об цямрину напіврозваленої криниці, біля якої ґвалтував.
Гупнула ще раз.
Зібраласьі тікати. Та заплуталася в порваних ним лахах, тож схопив за ногу.
Просто люди в рахунок не беруться, вчив. Убю лярву, хто тебе знайде, ти, горе конвойоване.
А воно не з лякливих трапилося.
Не вбєш, затялося.
Убю, наполягав, наступав на горло.
Ні,хрипіла.
Сперечалася, сперечалася, будила в ньому звіра, будила, доки й не затихла.
Дурепа, вилаявся, де ти на мою голову взялася?
Помацав тіло, послухав диханнянічого не второпав, чи жива ще, чи вже того. Тепла ще, точно, а чи жива?
Підтягнув до цямрини, нахилив над криницею.
Хай Бог їй буде за суддю й за ангела-хранителя, мовив.
Мацнув рукою по закривавленій своїй пиці.
Що, напилася моєї крівці?єхидно зауважив.