Він перевернувся зараз.
Його колеги, університетські професори, запросто крутили романи із студентками йому це завжди здавалося диким, не вартим навіть презирства, залишаючись таким і після смерті Розалії. І його пересіпнуло од думки, що подібною ж підлою, низькою інтрижкою могло б здаватися сторонньому спостерігачеві його велике кохання.
Вона навіть не переступила порогу, навіть не одкрила повністю двері, із прочиненого отвору бризнуло світло, і це була вона, сліпуча, сяюча. Тоненька, наче зфокусований лінзою промінь, світла і чиста. Чудові, нелюдські очі, а волосся вона тоді зачесала гладенько, тільки потім він дізнався, яке в неї розкішне волосся Потім він дізнався про неї все, що зміг. Потім почалося, тільки-но вона причинила двері, прибрала сліпучий вузький просвіт, розчинилася, щезла.
Всі чомусь дзвінко задеренчали келихами зі схвальними вигуками, призначеними чомусь його тостові тому дурнуватому тостові, що був виголошений бозна-коли. І довелося випити з ними, вино обпекло стиснуте горло, зате після цього він зміг вільно говорити і запитав у молодого веснянкуватого асистента:
Хто це?
Що? той здивовано обернувся з набитим ротом. Між виголошеним тостом і дзвоном келихів нічого не трапилося, між цими двома подіями ніколи нічого не відбувається. А втім, професор міг зацікавитися ким завгодно, але ж звідки йому, асистентові, знати, ким саме?
Хлопець посміхнувся і ввічливо запитав несусвітню дурницю:
Ви про кого?
Захотілося його вдарити. Або рвучко смикнути скатертину, скинути усе зі столу чи роздушити скляний келих в руці
Він пояснив повільно і докладно, немов диктував заповіт:
Я запитав, чи не знаєте ви, хто та дівчина, яка щойно сюди заглядала?
Асистент знизав плечима:
Студентка. Третій курс або четвертий
Повітря пахло парфумами. Не її.
Він почав зявлятися в університеті щодня. Він дивився, як вона входить у широкі скляні двері, як біжить сходами, як поглядає на великого настінного годинника, спізнюючись на лекцію. Як теревенить з подругами, як сміється, як зачісує довге волосся, як закриває очі, підставляючи обличчя сонцю на лавці біля університету.
Її звали Інга імя для високої блондинки, а вона була тендітна, темноволоса, смаглява і все одно дуже світла, сяюча. Вона вдягала білі і кремові кольори, очі в неї були світлі і яскраві, вони сяяли зсередини золотими цятками. Вона приїхала з далекої провінції десь на півдні, наймала помешкання на трьох з подругами, весело підкорювала столицю, і звичайно ж, вона була закохана.
Його професор бачив лише раз високого, гарного, видного, але темного й безбарвного поруч із нею. Недостойного. А втім, ніхто не був би вартий її, він сам також, більш за когось він сам, і він це розумів.
Він кілька разів вітався з нею, коли бачив у вестибюлі, і вона відповідала, не дивлячись, скоромовкою чергове вітання незнайомому викладачеві. А він здивовано усвідомлював, що навіть цього йому цілком достатньо, щоб кілька днів почувати себе абсолютно щасливим.
Якось він заплатив за неї в університетському буфеті.
Біля стойки утворилася невелика черга, позаду стояла Інга у світлому костюмі, з високою зачіскою, строга і зосереджена. Він підійшов нечутно і тихо став за нею, але не наважився привітатися. Інга стояла впівоберта, ледь примружившись, вона розглядала прейскурант, а ззаду на шиї в неї завивалися маленькі кучерики, що не вмістилися у зачіску, зовсім світлі, золотисті.
Вона замовила апельсиновий сік і два коржики. Розкрила сумочку, вузенька рука пірнула всередину й затрималася там трохи довше, ніж потрібно, а потім виклала на стойку гребінець, калькулятор, дзеркальце
Чорт!..
Віддати все, що завгодно, за те, щоб вона ніколи більше не казала «чорт», ніколи не супила брови, не шукала гроші в маленькій сумочці, ніколи, ніколи
Він поклав на стойку велику купюру, буркнув щось незрозуміле і стрімко рушив геть втеча, аж ніяк не інакше. Він чув за спиною голоси продавщиці: «За вас заплатили, візьміть же здачу!» й Інги: «Ні, зачекайте, я зараз знайду!»
Вона наздогнала його у дверях буфета, її сумочка була розкрита, і він точно знав, що на стойці лишився не тільки сік з коржиками, а й гребінець, і дзеркальце, і калькулятор
Навіщо ви це зробили?
Тому, що я люблю вас.
Тому, що я божевільний стариган.
Тому, що ні на що інше мене не вистачило.
Він посміхнувся недоброю посмішкою нікчемного розпусника і гидотно-робленим голосом промимрив: