Автобус зробив коло на асфальтовому майданчику і зупинився. Розкрилися двері, люди косяком потяглися до виходу, я встала і зіштовхнулася поглядом із тим самим хлопцем, із «Джімом».
Він не підводився з місця і, старанно вивертаючи шию, напружено вдивлявся у темне заднє вікно, за яким було геть неможливо щось розгледіти, окрім миготіння вітрин і автомобільних фар. Бруд, що вївся йому в одяг, трохи висох, але все одно торкатися до нього не хотілося. Але хлопець не підводився, а з автобуса вже виповзала, посопуючи, товстуха у світло-бузковому, і ми були останніми людьми, що ще лишалися в салоні.
Перепрошую, містер, почала я, і він раптом рвучко повернувся до мене, наче почув постріл. Очі в нього були такі ж зацьковано-відчайдушні, як і в той момент, коли його хотіли викинути з автобуса. Я чомусь відчула себе винною, розсердилася на себе, на нього, на пізній вечір і абсолютну абсурдність ситуації, на того, хто був у цьому винен, і ще раз на себе Знову захотілося написати на склі «ненавиджу».
Я ввічливо сказала:
Дайте пройти.
Він мовчки дивився на мене впритул декілька секунд а потім вимовив глухим, ледь чутним голосом:
Якщо я вийду зараз з автобуса один Мене вбють.
Чесне слово, я сама б когось убила. Я можу, я ж божевільна. Я подала йому руку і сказала дуже по-діловому:
Гаразд, виходимо разом.
Ми відповідальні за тих, кого приручили. Сент-Екзюпері.
А добре діло ніколи не проходить безкарно. Не памятаю, хто.
Виходячи, він подав мені руку уявляю, як це виглядало. Пасажири автобуса уже встигли розійтися, і ми опинилися на зовсім порожній вулиці, однак нічого схожого на постріли з-за рогу, звичайно, не відбувалося. Повз нас пролітали авто, їхні відображення ми бачили у довгій скляній вітрині, і хлопець кожного разу швидко повертав голову, дивлячись то на дорогу, то на її віддзеркалення. Може, він був трохи не в собі. Може, це було небезпечно отак гуляти з ним нічною вулицею. Зараз мене більше цікавило, в якому з абсолютно однакових висотних будинків обабіч вулиці живе Марта. Здається, номер був непарний. Хоча, бог його знає. Треба було подивитися в обох поверх і квартиру я памятала точно. І все-таки позбутися мого екзотичного супутника, його появи у своїй квартирі посеред ночі Марта точно не зрозуміє.
Ми ввійшли у підїзд, кроки стали лункими. Я зупинилася і обернулася до хлопця.
Він заговорив першим.
Я навіть не знаю, що я піддав ваше життя великій небезпеці, як останній Я, напевне, маю все пояснити. Мене звуть Грегорі, Грег
Чого-чого, а знайомитися з ним я не збиралася.
Не варто, перепинила я його досить різко. Сподіваюся, у вас усе буде нормально. Просто зараз я йду не додому, і
На щастя, він зрозумів. Кивнув, пробурмотів щось нерозбірливе і відступив до дверей підїзду, але не вийшов, а намагався щось розгледіти у щілину між стулками дверей. Мене він більше не цікавив.
Я піднялася на третій поверх. Сходовий майданчик у цьому будинку мав незвичайне планування він ішов півколом, як сонечко на дитячих малюнках, двері розходилися від неї широкими променями, чи то пять, чи шість, чомусь важко було визначити їх кількість на око, без перерахунку. Я підійшла до другої ліворуч друга ліворуч, без варіантів, і кілька разів натиснула на кнопку дзвоника. Ніхто не відповідав, після паузи я спробувала ще без результату. Марти не було вдома або я помилилася будинком ні, Марти не було вдома. Цей рубіновий гудзик дзвоника, я його добре памятаю, тому що
І стало боляче, страшенно боляче, адже і в нього був такий самий гудзик на дверях, і я згадала! а за жорсткою угодою із собою не мала права згадувати Взяти себе в руки, думати про щось інше, про когось іншого, про того спортсмена з руками у чорному волоссі це хоча б романтично це хоча б по-дурному
Виявляється, відчинилися крайні двері праворуч, а я й не помітила старшого вже чоловіка, який вийшов на сходовий майданчик, я його впритул не впізнавала, навіть, коли він привітався зі мною як із знайомою, навіть, коли запросив зайти, навіть, коли я погодилася
РОЗДІЛ ІІІ
Нічна лампа світилась мяким блідо-жовтим світлом але він все одно накинув зверху картатий плед. Дуже втомилися очі. І взагалі, він надто втомлений од світла.
Зір уже не коректували ані окуляри із товстелезними склами, ані найновіші німецькі лінзи, і припаяти мікроконтакти він доручив студенту-радіоаматору з четвертого поверху. Може, тому нічого не вийшло.