Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: «Пропали!» Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито привязані. Діду Кудря, де ви є? проскиглив він жалібно. Дивиться у Кажана знову обличчя почервоніло. Так ти не сам прийшов? зідхнув з полегшенням Кажан. От ще дурне! Чого ж ти не сказав? кинув дячок і подивився в гущавину: Чого ви прийшли, діду? Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким, мабуть, тут нелегко стояти. Ну? Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі! Скаржився далі Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дід, а Нечипір думав: «Прокляті люди, навіть умерти спокійно не дають». Дід Кудря зовсім розійшовся, навіть доліз до корчів і розказував: Дивлюсь хлопя біжить до очерету. Я за ним. Міркую безпремінно до них. А як догнав призналось. Спасибі, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас. Ще раз пожалів, що на корчах стояти приходиться, і нарешті догадався, що вже час йому й додому поспішати. За кілька хвилин дід і хлопчисько зникли в гущавині. День хилився до вечора. Синя хмара хоч і повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остільки до обрію схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте проміння проточувалось і лягло на синю воду, що відбивала на собі охмарені рожеві плями. Рипів деркач. На селі іржали коні.
«Кінні», подумав дячок. І хтілось, щоб були піші. Злість брала на діда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись усе як слід? Згадав Микиту Гордійовича. «Яхида! Хоч би їсти приніс». Але зате трішки заспокоївся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темніш, ще похмурніш робився. І тоді знову стискало серце. Не хотілось говорити. Навіть слова виходили з легенів якісь чудні, кострубаті, ніби на шмаття розірвані. В очереті сумніло. Знову прошумували шпаки й зашарудів очерет. Думав про життя. Згадав Килину: «Дурна!»
V
Накрапав дощ і поволі перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свій колір і сірим шматтям звисла над землею. Ніде не було просвіту. Із сходу дмухав свіженький вітрець і хвилював ріку. Булькотіло в гущавині. Йшла дванадцята година ночі.
Кажан і Нечипір удягнені були легко, і швидко їх сорочки так ізмокли, що приишлось знімати й викручувати. Пізніш дощ перестав, але не розпогоджувалось, і знову мусіли чекати, коли за комір поллються струмки холодної води. Уже виходили на берег, сиділи навіть там. Дивились на село, слухали, як десь під повіткою хтось награвав на балабайку мабуть, із отряду. Дивились на вогники, що фаркали по вулиці й раптово зникали запалювали цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч і не бачили в цім нічого певного, бо на березі зараз за великою могилою починались Золоті Півні, де йшов учора бій і де безумовно розставлено варту. Але коли підійшли до того місця, куди завжди витягував свій човен рибалка, човна не було: мабуть, поїхав рибалити. Далі йти не наважились. Знову сиділи на старім місці. Потім Кажанові вздрілося, що хтось скрадається по цій вулиці, що на луки веде, і потихесеньку полізли до корчів, в очерет. З годину стоять мовчки. Нечипір підложив на корч трави й сів, спустивши ноги у воду. Навіть тепліш було, бо після дошу ріка приймала в себе з радістю й мяко та тепло обгортала покалічені колючками ноги. Кажан стояв, як пугач, настовбурчившись. Його постать нібито закамяніла, навіть рухів непримітно було. Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долітали сюди, і йому було сумно. І сіре небо, і жалібна пісня, яку вигравали там, усе сприяло такому настроєві. І тому, мабуть, що ногам було тепло, хотілось думати про минуле. Згадав духовну семінарію. Коли закрили її (держава коштів не видавала), він приїхав до свого батька дякона поганенького приходу і тут вирішив помститись. Він певний був, що йде боротись за щось світле й справедливе. До ватаги він завжди ставився з презирством, але ж ватага тільки засіб. Правда, «світле й справедливе» з часом стушувались. Але ж Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це «але ж»? За віщо ж він боровся так уперто? І коли боротьба загубила свій сенс, то чого бракувало йому? Тоді промайнуло йому в голові якесь просте слово і соромливо сховалось. Вено справило на нього таке вражіння, нібито він його почув уперше, нібито скотилось воно з цих сірих хмар і упало в воду тому так тепло стало йому. А вода дійсно робилась усе тепліша і тепліша. І, коли по спині проходив дріж від подиху легенького вітру, хотілось зовсім залізти в воду. Кумкали жаби, і знову рипів деркач. Просте слово прозвучало несподівано так: «любов». Але кого любити? Бідних? Смішно. Але «любов» виходить все-таки природно, а «смішно» пусто. Правда, раніш любов уявляв дячок в образі християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли він одержить парафію, але ця любов зараз була ще безглуздіша й недоречна.