Дячок сидів до Кажана спиною, і коли той заворушився, спитав, зітхнувши: Що там таке, друже? Кажан мовчав. А хмари пливли кудись у далечінь, і здавалось іноді, що й очерет пнеться вгору і от-от досягне сірого шмаття. І ще десь булькотіло: водяна твар жила своїм нічним життям. Знову долетіли звуки балабайки. Хтось грав невміло, але з надхненням. Кажан кашлянув і ніби пробурмотів щось. Що ти говориш? сказав Нечипір і повернувся до приятеля. Кажан заговорив чітко, з розпачем у голосі. Хліб із поля звезли, жити будуть Мабуть, байдуже, що і як. Жалієш, що пішов з нами? спитав дячок. Якби не втік тоді, казав далі Кажан, не відповідаючи, то, може, призвів би до діла хазяйство Год мій одпустили Да. Дячок почув у голосі Кажана тоску і скаргу на те, що втік він, мовляв, зовсім даремно. От, скажемо, луки Хіба їх так содержуть? Як зійшла вода треба граблі в руки та зібрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дідів слухають: що Бог дасть Він дасть Кажан зідхнув, а Нечипір почув, що перед ним росте якась велика, досі невідома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотілось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним він був занадто маленький. Да! Взяти хоч би й попіл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на ці самі луки розвій той попіл от тобі й трава Травище! Останнє слово сказав Кажан так, ніби йому трудно було вимовляти його. Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав: Це ти в Германії, в пліну? І коли приятель не відповів, йому знову стукнуло в голову: «Любов». І вже важко було від цього слова, як у дитинстві бачити уві сні чиїсь допитливі очі. А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів: Отож і пісок Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець не дурак! Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напружену атмосферу. Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав. І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: «Ву-у-у». «Це кажан», метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: «любов».
Куди ви мне призвели? раптом сказав Кажан. Призвели? розгублено спитав Нечипір. Да, призвели Микита їсти не принесе Атож! Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна до річці. В Грушівці кричали завзято півні. Якби знати про амнестію. Як воно ну? Мабуть, помилують, кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу. Помилують? Не знаю мабуть, не всіх. Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті. Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало. Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет. Раптом розтянувся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь. Замовкла вже й балабайка. І чує тут дячок напружений голос: Нечипоре! Що таке? Я тебе слухаю. Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? говорить Кажан. Про що? Кому? Знав, про що питає, хотів сказати й не міг: «Свідків не може бути». А Кажан ліз уже в воду. Близько. Навіть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотів дячок кинутись убік і не міг, ніби скований був. Вже не видно було ні неба, ні очерету, не чув нічого. Ніби величезна гамула нависла над ним, і темніло в очах. От простягле руку
Ой! розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло. Промайнуло в голові: «любов»
А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось кровю лице, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка Потім і її не стало.
Шарудів очерет.
Злочин
Оповідання
Після вечері Кметь вийшов на ґанок. На заході, за курганами хмар, конали смуги весняного сонця. Був останній тиждень перед Великоднем. У квітневім повітрі стояв гострий холодок і чітка прозорість. За повіткою дзюрчали потоки й виносили свою пісню в голубу невідому даль.