Хоч би табаку захватили А тепер і живи, як хочеш. Нечипір мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхітне ставиться, й хотілось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалів, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цілий рік, тепер робилась звичайною й навіть непотрібною. Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, і він не міг уже глузувати з неї. Ну, чого ж ти нічого не кажеш? кинув Кажан. Нечипір здригнув. Провів по голові долонею боліла після випивки. Проте вона, мабуть, боліла й Кажанові. Чого я нічого не кажу? сказав він. Що ж я буду говорити? От тобі й маєш: що ж це ми на печі лежимо, чи що? Треба щось думати. «Треба думати це він правду говорить. І саме мені думати». Але придумати нічого не міг і кинув: Будемо ждати. Може, поїдуть сьогодні. А як не поїдуть? Не поїдуть? Ні, як же, поїдуть! Тьху! наче пообіцяли йому сплюнув Кажан. А я кажу не поїдуть! Тоді стало якось дражливо. І тому, що він не міг чогось розумного порадити, відчув себе дячок майже нікчемним, тим більше нікчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навіть страшною. Хотів сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слізливо: Не треба, братіку, серчати. Хто ж винен у тім, що приключилося? Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову, мабуть, і йому стало ніяково. А голова ще більш боліла, ніби її хтось обценьками схопив. От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток ніяких. Микити Гордійовича нема, а обіцяв був прийти, коли виїдуть. «Може, його вже забрали?» стиснуло серце дячкові, і знову пригадав він Ониська. Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипір почував те ж. З далекого заходу підіймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрію вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрілами носились ластівки, а десь скиглила чайка: різко, нібито в неї були не пташині легені. Пурхали зграями шпаки. Кажан знову підвівсь і злосливе сказав: Сволоч! Що ти кажеш? спитав дячок. То кажу, зло усміхнувся той, що інший страждає, а другий здається. Приміром, надіявся я на декого із своїх, а получилось ніщо. Так, аби казати та вводити нашого брата. А ти що маленький? Не знаєш, куди тоді йти? суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змішався. Змішався він, правда, не на довго, бо Нечипір знову відчув себе безсилим. Робили всі, а розквитатись одному, мабуть, приидеться, казав Кажан далі. Дячок подивився на нього: стоїть блідий і щелепи розвернуло, тільки нібито понижчав. Інші, може, вже й розплатились, кинув він. Та й мене не забувай, бо не один ти тут. Зрозуміло Нечипорові, чого це Кажанові самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстріляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе. В цей час нібито хтось когось покликав. Нашорошились нема. Але в другий раз уже Кажан попередив. Хло-о-пці! нарешті долетіло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав іще ближче, дячок спитав пошепки: Хто там такий? Це я, Ванько Петренячий, долетіло з гущавини і забулькотіло по воді. Чого тобі треба? знову запитав дячок. Та їсти приніс. Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде, аби наїстися. Кажан уперед дивиться, очі як у вовка: голодний. Так в отряді не приходилось голодувати. Це Килина сліпа прислала, казав хлопчик, оддаючи клуночка. Молоко тут та хліб. Просила, щоб корову не одібрали. Нечипір усміхнувся: де там уже одбирати! їли із смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нічого не залишилось, почували, що тільки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом і сказав: Мало. А вона казала, що й завтра пришле Почали розпитувати, як на селі, чи великий загін стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба, не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такі гарні поприїжджали. А не бачив, скільки їх? спитав Кажан. У нас двоє стоїть Книжку мені подарували а далі ще кільканадцять. А довго вони тут будуть, не чув? Мабуть, недовго. Казали, тільки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, і поїдуть А може й ні! Кажан нахмурився, повернув обличчя вбік і мало не скрикнув. Крізь очерет дивилась на нього пара очей. Дядю, чого ви так зблідли? спитав хлопчисько.
Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: «Пропали!» Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито привязані. Діду Кудря, де ви є? проскиглив він жалібно. Дивиться у Кажана знову обличчя почервоніло. Так ти не сам прийшов? зідхнув з полегшенням Кажан. От ще дурне! Чого ж ти не сказав? кинув дячок і подивився в гущавину: Чого ви прийшли, діду? Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким, мабуть, тут нелегко стояти. Ну? Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі! Скаржився далі Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дід, а Нечипір думав: «Прокляті люди, навіть умерти спокійно не дають». Дід Кудря зовсім розійшовся, навіть доліз до корчів і розказував: Дивлюсь хлопя біжить до очерету. Я за ним. Міркую безпремінно до них. А як догнав призналось. Спасибі, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас. Ще раз пожалів, що на корчах стояти приходиться, і нарешті догадався, що вже час йому й додому поспішати. За кілька хвилин дід і хлопчисько зникли в гущавині. День хилився до вечора. Синя хмара хоч і повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остільки до обрію схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте проміння проточувалось і лягло на синю воду, що відбивала на собі охмарені рожеві плями. Рипів деркач. На селі іржали коні.