На цьому шляху діялося щось неймовірне. Омнібуси, фіакри, двоколки, хури, величезні вози з сіном, запряжені волами, ескадрони африканських стрільців, табуни малесеньких осликів, негритянки, які продавали коржі, повози з ельзаськими переселенцями, кіннотники в червоних плащах Усе це, галасуючи, горлаючи, співаючи, сурмлячи, сунуло в хмарах куряви поміж двома рядами халуп, біля яких стояли, розчісуючи коси, високі маонки, поміж шинками, повними солдатів, поміж мясними крамницями й шкуродернями.
«Ото вже набалакали мені про той Схід! подумав великий Тартарен. Та тут терків іще менше, ніж у Марселі».
Раптом він побачив чудового верблюда довгоногого, надутого, мов індик. Серце в Тартарена закалатало.
Ось і верблюди! Отже, й леви недалечко
І справді незабаром він побачив цілу юрбу мисливців на левів, які з рушницями за плечима крокували йому назустріч.
«Боягузи! розминаючися з ними, подумав наш герой. Боягузи! Йти на левів отакою зграєю, та ще й з собаками!»
Він і в голові собі не покладав, що в Алжирі можна полювати на щось інше, крім левів
Проте ці мисливці мали такий добродушний вигляд вигляд торговців, що вже відійшли від справ, а в полюванні на левів із псами на шворках та з ягдташами, які висіли в мисливців на поясах, було щось таке патріархальне, аж Тартарен не витримав і спитав з великою цікавістю:
Ну що, друже, добре пополювали?
А чого ж, відповів той, боязко позираючи на грізний обладунок нашого героя.
Багато вполювали?
Чималенько! Дивіться!
Алжирський мисливець показав на свій ягдташ, напхом напханий кролями та бекасами.
Як?! У ягдташі? Ви складаєте їх у ягдташі?!
А куди ж їх іще складати?
То, виходить, вони зовсім маленькі?
Є малі, є й більші, відповів мисливець.
Він квапився додому і, наддавши ходи, наздогнав своїх товаришів.
Безстрашний Тартарен стояв посеред дороги, отетерівши з невимовного дива. Тоді сказав собі: «Таж вони мені баки забивають, та й годі! Нічого вони не вполювали!» і знову рушив уперед.
Будинків на шляху чимдалі рідшало, людей ставало чимдалі менше. День хилився до вечора, сутінки густішали. Тартарен Тарасконський ішов ще з півгодини. Нарешті він зупинився. Була вже глупа ніч. Безмісячна ніч тільки рясні зорі розсіювали пітьму. На шляху ані душі живої. Однак наш герой утішався думкою, що леви це не диліжанси, отже, битими шляхами вони не ходять Він звернув у поле Леле! Куди не ступиш рівчаки, чагарі, будяки Але Тартаренові було до того байдуже. Він простував далі й далі Аж раптом «Я чую левячий дух!» сказав собі наш герой і, повернувшись праворуч, а тоді ліворуч, з силою вдихнув у себе повітря.
V. Пах! Пах!
Довкола нього була пустеля дика, поросла химерними рослинами, тими самими східними рослинами, що такі схожі на наїжачених звірів. При тьмяному світлі зірок їхні тіла здавалися іще довшими. Праворуч бовваніло громаддя гір може, це Атлас? Ліворуч глухо гурчало невидиме море Де ж і водитися хижакам, як не тут?
Тартарен став на коліно і, поклавши одну рушницю перед собою, а другу держачи в руках, застиг на місці. Він чекав годину, чекав другу Нікогісінько! Аж тут він згадав, що знамениті винищувачі левів, вирушаючи на полювання, беруть із собою козеня про це він читав у книжках. Вони привязують те козеня, а самі сідають у засідку. Тоді смикають за мотузку і козеня мекає Козеняти в нашого тарасконця не було, тож він замекав сам: «Ме-е-е! Ме-е-е!» Він замекав тихенько й жалібно, бо в глибині душі все ж таки побоювався, що його почує лев Та згодом, пересвідчившись, що нікого нема, замекав голосніше: «Ме-е-е!.. Ме-е-е-е!..» Знову нікого! Знетерпеливлений Тартарен мекнув кілька разів поспіль так гучно, що це вже було скоріше ревіння бика, ніж мекання козеняти
Зненацька за кілька кроків перед собою він помітив при самісінькій землі щось велике й темне. Тартарен затамував дух Воно нахилилося, обнюхало землю, стрибнуло, завмерло, пустилося чвалом, вернулося назад і стало Це лев!.. Безперечно!.. Тепер Тартарен ясно бачив його куці лапи, могутню шию й двоє очей великих, блискучих Цілься! Стріляй!..
Пах!.. Пах!..
Тартарен відскочив назад, вихопивши з-за пояса мисливський ніж. У ту ж мить розляглося страшне ревіння.
Ага! вигукнув безстрашний Тартарен і, міцно впершися своїми дужими ногами в землю, приготувався до двобою із звіром. Та лев явно не збирався нападати: він знову заревів і кинувся прожогом тікати.