Пах!.. Пах!..
Тартарен відскочив назад, вихопивши з-за пояса мисливський ніж. У ту ж мить розляглося страшне ревіння.
Ага! вигукнув безстрашний Тартарен і, міцно впершися своїми дужими ногами в землю, приготувався до двобою із звіром. Та лев явно не збирався нападати: він знову заревів і кинувся прожогом тікати.
Тартарен стояв так само непорушно. Він чекав на левицю Точнісінько як у книжках
На жаль, левиця не зявлялася Тартарен чекав години зо три, аж поки зовсім знемігся. Було холодно, вогко, з гір віяв пронизливий вітер.
«А що, як я посплю тут до світанку?» раптом сяйнуло Тартаренові. Він вирішив поставити намета: адже Тартарен-Санчо боявся ревматизму. Та де там у біса! Намет був сконструйований так хитромудро, що розкласти його ніяк не вдавалося. Таке часом трапляється і з парасолями: лине дощ а вони, жартуни, не розгортаються Кінець кінцем тарасконець швиргонув намета на землю й ліг на нього, лаючись, як справжній провансалець.
Та, та! Ра, та! Та, ра, та!..
Що це? підскочивши, мов ужалений, вигукнув Тартарен.
То грали зорю африканські стрільці в мустафських казармах Винищувач левів, не вірячи власним очам, протер їх Він був певен, що скрізь навколо стелиться пустеля. А він спав вгадайте де? На грядці артишоків, між грядками кучерявої капусти і буряків.
В його Сахарі росте городина! А зовсім близько зеленіє мальовничий схил горішнього Мустафи, на якому вилискують вранішньою росою білі алжирські вілли достоту як будиночки й хатини в околицях Марселя!..
Дивлячись на цей міщансько-городницький краєвид, бідолашний Тартарен зчудувався, а потім розсердився.
«Вони зсунулися з глузду! подумав тарасконець. Вирощувати артишоки під самісіньким носом у левів!.. Адже мені не примарилося Леви сюди забігають Ось же доказ»
Доказом були криваві плями, що їх лев, тікаючи, залишив за собою.
Безстрашний Тартарен рушив по сліду. Стискаючи в руці револьвер, він нахилявся, роззирався навсібіч і, переходячи від артишока до артишока, нарешті вибрався на невеличкий лан, засіяний вівсом. Потолочена трава, калюжа крові а в цій калюжі лежав на боці з пробитою головою вгадайте хто?
«Та хто ж у біса, як не лев?!»
Де там! Осел! Один із тих малесеньких осликів, яких так багато в Алжирі. Їх там називають віслючками.
VI. Поява левиці. Страшна баталія. «Зборисько відчайдухів»
Коли Тартарен побачив свою бідолашну жертву, його пойняла пекуча досада. Ще б пак: адже віслючок це зовсім не те, що лев!.. Потім йому стало дуже жаль віслючка. Він був такий гарненький, з такою лагідною мордочкою! Боки його, ще теплі, здіймалися й опадали, мов хвилі. Тартарен став навколішки і кінцем свого алжирського пояса спробував зупинити кров у нещасної тварини. Великий муж упадає біля малесенького віслючка Що може бути зворушливіше за це видовище?
Почувши ніжний дотик пояса, віслючок, у якому ще жевріла іскорка життя, розплющив велике сіре око й поворушив довгими вухами, мовби хотів сказати: «Дякую! Дякую!» Потім здригнувся востаннє і застиг нерухомо
Чорнулю! Чорнулю! раптом залунав схвильований голос.
Зашурхотіли кущі Тартарен скочив на ноги й приготувався до захисту Левиця!
Грізна, ревуча, вона зявилася в подобі старої ельзаски, у косинці, ріжки якої стирчали над чолом, з великим червоним парасолем. Вона кликала свого віслючка так гучно, що відлунювало аж у горах. Тартаренові, либонь, краще було зіткнутися з розлюченою левицею, а не з цією старою відьмою!.. Тарасконець намагався пояснити їй, як усе сталося: мовляв, він подумав на бідолашного Чорнуля, що то лев, та все було марно. Стара гадала, що Тартарен глузує з неї. Несамовито гукнувши: «Ох ти ж триклятий негідник!» вона розмахнулася своїм червоним парасолем та й ну лупцювати нашого героя!.. Тартарен, хоч і розгубився, боронивсь як міг: відбивався карабіном, сопів, відхекувався, підстрибував, кричав: «Ласкава пані, стривайте!.. Ласкава пані!..» Куди там! «Ласкава пані» мовби й не чула його благань, і сила її ударів якнайкраще це доводила.
На щастя, на бойовиську зявилася третя дійова особа. Це був чоловік ельзаски, теж ельзасець, корчмар, який до того ж чудово вмів рахувати. Одразу побачивши, з ким має справу, він зметикував, що вбивця відшкодує йому всі збитки, вирвав зброю із рук дружини і вже за хвилину порозумівся з Тартареном.
Тартарен заплатив двісті франків, хоч віслючок коштував не дорожче десяти: це їхня звичайна ціна на арабських ринках. Потім безталанного Чорнуля поховали під фіговим деревом, і корсар, звеселівши від блиску тарасконських дуро, запросив Тартарена до своєї корчми, яка стояла зовсім близько, край битого шляху. Алжирські мисливці щонеділі приходили туди снідати: вони полюбляли полювати в цій долині, за дві милі від міста, тут водилася сила-силенна кролів.