Невиправдана зрада
Повість про сумні й повчальні події року 882-го від Різдва Христового
Світлій пам'яті Михайла Брайчевського
присвячується
В літо 6387 [від створення світу]. Помираючи, Рюрик передав княжіння своє Олгові, який породичався з ним, віддав йому на руки сина свого Ігоря: був бо [княжич] молодим занадто.
Повість минулих літ[Мовив: ] «Аз єсмь Ольґ князь, а це є Рюриков Ігор княжич», і негайно вбив Осколда й Діра.
Никоновський літопис1
Кіль лодії розполовинював темну поверхню Данапра,[6] й невеличкі хвилі розбігалися до обох річкових берегів, виплескувалися на пісок і траву, немовби сповіщаючи тим самим: «Стережіться, вікінги пливуть, вікінги, ці жахливі вікінги!!!»
Немовби сповіщаючи
Саме так і є насправді.
Хельґ невдоволено підібгав губи, озирнувся, прискіпливо оглянув відданих вояків, які ритмічно веслували, не переймаючись нічим іншим. Що ж, їм легше! А йому йому як вчинити?!
«От що скажу тобі, Хельґу Орварде:[7] вчини з тими негідниками так, як тільки ти з-поміж усіх інших ярлів[8] зміг би вчинити, і постав володарювати в їхніх землях сина мого Інґвара! Такою є моя остання воля. Виконай цей заповіт, Хельґу Орварде, виконай неодмінно»
Так сказав ладозький конунг[9] Рюрик перед смертю, звертаючись до нього чоловіка своєї сестри. А тільки-но закінчив говорити одразу ж і відійшов у Вальгалу[10] до сонму славетних пращурів, якомога міцніше стискаючи в руках бойовий меч, що вірою і правдою слугував відважному конунгові багато-багато років й неодноразово скупався у ворожій крові.
Тоді, біля ліжка щойно померлого, все здавалося доволі легким. І тільки потрапивши у склавинські[11] землі, Хельґ повною мірою оцінив усю складність своєї місії. Справді, не враховуючи його самого та малолітнього Інґвара, на кожному з двох човнів налічувалося по п'ять десятків воїнів. Звісно, сотня відчайдухів-вікінгів це грізна сила. Проте такої кількості не вистачить для того, щоб у разі потреби взяти в облогу і спалити вщент добре укріплене поселення з усіма охочими захищати його. А про тутешній оплот склавинів Київ-місто йшов саме такий поголос
Ех, було би вояків хоч пару сотень тоді ще сяк-так можна впоратися. І дві великі лодії за потреби могли би вмістити саме таку кількість горлорізів-вікінгів Але у тім-то й біда, що хоробрі Рюрикові дружинники не надто довіряли чужоземцеві безземельному[12] норвезькому ярлу! Лишалося розраховувати на пару дюжин власних людей, яких гордовиті ромеї,[13] наприклад, назвали б «особистою гвардією» ярла Хельґа. Ну, і ще на тих шведів, які зважили на присягу, дану помираючому конунгові: все ж таки похід у далекі склавинські володіння ярл затіяв не задля втамування самолюбства, а заради Рюрикового спадкоємця малолітнього Інґвара Отак і нашкрябав сотню вояків.
Але як учинити тепер?! Поголос про появу в тутешніх землях ватаги озброєних до зубів вікінгів неодмінно випередить лодії немов ті хвилі, що досягають річкових берегів раніше, ніж човен. Якщо навіть вітер зміниться, й вони не на веслах йтимуть, а під вітрилами поголос все одно не випередити. Отже, доки лодії дістануться Києва-міста, склавини встигнуть підготувати гідну відсіч непроханим гостям.
Ну що ж Ні самому Хельґові, ані його відчайдухам до битв не звикати! І за інших обставин ярл без найменших вагань наважився б на штурм будь-яких укріплень, навіть маючи під рукою ту ж таки сотню проти навіть не людей з плоті і крові, а натовпу легендарних гірських велетів, безжальних, жорстоких та незламних! Але в тім-то й річ, що одна маленька обставина заважала йому нині: малолітній Інґвар. Тільки завдяки йому похід і набував сенсу, бо Рюриковим спадкоємцем був саме цей хлопчина, а не безземельний ярл Хельґ. А якщо так
Хтозна, що могло статися під час битви сотні вікінгів (нехай навіть несамовитих, немов дракон Нідхеґґ[14]) зі склавинською армадою невідомої чисельності! Поза сумнівом, остаточна перемога буде за його горлорізами бо немає у цілому світі народу, здатного протистояти натиску відчайдушно-хоробрих норвежців і шведів. Тим паче, про склавинів подейкують, що вони з більшим задоволенням землю оратимуть, ніж воюватимуть.