То скажіть мені цифру, мовив доктор, повертаючи мене до питання, на яке я мав дати відповідь. Скільки вам років?
Я народився третього березня 1581 року. Мені двісті сімдесят один.
Я очікував сміху, але ні, він лише довго дивився на мене, а потім перевів погляд на вікно, за яким танцювали сніжинки, мабуть, у його голові так само танцювали думки. Потім він узявся пальцями за нижню губу, і очі його розширилися.
Добре. Отож Думаю, це все пояснює, і я можу поставити вам діагноз.
Я всміхнувся. Нарешті. Адже прийшов я саме по діагноз.
Щоправда, допомогти я вам не зможу. Для цього вам доведеться звернутися в Бедлам[21].
Я якось проходив повз те місце, звідти лунали моторошні стогони.
У Бедлам? У Бетлемську лікарню?..
Саме туди.
Але ж це божевільня!
Так, це лікарня для божевільних, і вам там допоможуть. А зараз прошу вас у мене сьогодні ще чимало пацієнтів, він кивнув на двері.
Але ж
Сер, я рекомендую звернутися у Бедлам. Вам допоможуть упоратися з вашими мареннями.
У ті часи найбільш популярним і ще живим філософом був німець Артур Шопенгауер. Я зачитувався його працями, що, мабуть, не пішло мені на користь, бо читати Шопенгауера в стані меланхолії це те саме, що роздягатися, коли змерз. Тим не менш, на думку мені спало одне його висловлювання: «Кожен вважає власну широту поглядів кордонами всього світу».
Я думав, що йду до людини з найширшими науковими поглядами, яка зможе зрозуміти мій феномен, і тепер втрачати цю віру було боляче. Наче померла надія. Мій випадок виходив за межі будь-яких поглядів. Я дістав із кишені монетку.
Погляньте. Це пенні. Єлизаветинська[22] монетка. Коли мені довелося піти з родини, моя дочка дала мені її.
Це стародавня монета. У мого друга є монета часів правління Генріха VIII[23] півгроут[24]. Але він точно не народився в часи правління Тюдорів. І здається, ця монета навіть рідкісніша за пенні.
Сер, я не божевільний. Запевняю вас. Я живу вже дуже давно. Я памятаю, як британці відкрили Таїті[25]. Я був знайомий із капітаном Куком. Я працював на підлеглих лорда-камергера[26] Будь ласка, сер, скажіть чи не приходила до вас дівчина? Жінка? Жінка, яка б говорила про таку саму проблему? Її звуть Маріон, але, можливо, вона використала інше імя. Думаю, вона змінила особистість, щоб вижити Нам часто доводиться
Сер, прошу вас, не хвилюйтеся, доктор Хатчінсон мав стурбований вигляд. Прошу вас піти.
Як же мені не хвилюватися? Ви єдиний, хто може мені допомогти. Я хочу зрозуміти свою природу. Зрозуміти, чому я такий, який є.
Я схопив його за руку, а він відсахнувся від мене, наче боявся підчепити моє божевілля.
Тут поліцейський відділок зовсім поруч, попереджаю вас. Якщо ви не підете, я викличу допомогу, і вас звідси виведуть.
З очей у мене котились сльози, що перетворили Хатчінсона на змазаний привид. Я знав, що треба піти. Знав, що сподіватися більше немає на що, принаймні зараз. Я підвівся та мовчки вийшов, поховавши свою таємницю ще на тридцять один рік.
Лондон та Сент-Олбанс, 18601891 роки
Після першої зустрічі з доктором Хатчінсоном мене охопило горе, відчай та тривога і набагато сильніше, ніж звичайно. А потім я втратив здатність узагалі будь-що відчувати. Краще б відчувати сум, бо коли боляче значить, ти живий. Я боровся з цим, я з жагою кидався у життя, я оточував себе гамором і шумом. Я ходив у мюзик-холи, у перші ряди осередків сміху та радощів. Я сміявся, я підспівував, я намагався відчути хоч трохи тієї радості але ні.
Одного спекотного серпневого дня 1880 року я пішки вирушив з Вайтчепелу[27] у Сент-Олбанс. Я втомився від Лондона, бо він зберігав забагато спогадів. Його вулицями мандрували привиди мого минулого. Настав час стати кимось іншим. Моє життя нагадувало матрьошку: одне життя ховалося всередині іншого, а те всередині іншого і так далі. Таким чином, може, ззовні попередні життя не було видно, але я знав, що вони й досі тут. Роками я вважав, що треба просто ладнати нову мушлю на стару змінюватися, трансформуватися та постійно рухатися.
Сент-Олбанс був недалеко від Лондона, але в ті часи цього було достатньо. Для мене це місто стало так само новим, як і будь-яке інше в Англії. Я знайшов роботу ковалем. Зараз усі думають, що 1880-ті стали часом розквіту фабрик, але ж насправді та епоха поєднала в собі багато інших епох. Власне, як і завжди. Минуле ніколи не зникає вмить. Його відгомін ще довго лунає в сучасності. Це були часи, що ділили між собою коней та машини, і ковалі були так само потрібні, як і раніше.