У нього відвідувач, прошепотіла вона мені. Тому вам доведеться почекати, містере Кріббс.
(Я носив імя Едварда Кріббса, на честь мого приятеля з Плімута, з яким нас поєднало чимало алкоголю.)
Чекати я вмію.
Чудово, сер, поважно відповіла вона та залишила мене.
У кімнаті було повно людей з лячними висипами на обличчі.
Жахлива погода, чи не так? звернувся я до жінки з фіолетовими плямами.
(За чотири століття британців жодного разу не полишало оте бажання заповнити тишу балачками про погоду. І сам я дотримувався цієї традиції, коли жив там.)
Ваша правда, сер, відповіла вона, але розмову не підтримала.
Нарешті двері кабінету лікаря відчинилися, і звідти вийшов чоловік. Він був чудово одягнений, наче денді[20], але на його обличчі здіймалися мікроскопічні гори якихось прищиків.
Доброго дня, сер, широко всміхнувся він до мене, наче щойно став свідком якогось дива (ну або ж йому пообіцяли щось таке).
У кімнаті панувало якесь тихе гудіння та цокання годинника. Я чекав своєї черги.
Нарешті я увійшов до кімнати. Першим, що я помітив, був сам доктор Джонатан Хатчінсон. Він справляв неабияке враження навіть у ті часи, коли всі джентльмени справляли враження. Високий, вродливий, з довгою бородою, яка заслуговувала на окремі компліменти. Не така, як у грецьких філософів чи моряків, яких викинуло на безлюдний острів. Його борода була ретельно спланована: спочатку густа, дедалі нижче вона ставала вузькою, потім тоненькою, а потім із біленької смужки зникала у ніщо. Можливо, через сувору погоду, але в тій бороді я вбачав метафору смертного життя.
Дякую вам, що погодилися зі мною зустрітися, почав я та одразу про це пожалкував. Складалося враження, що я у відчаї.
Доктор Хатчінсон глянув на свій кишеньковий годинник, а потім ще кілька разів протягом нашої бесіди. Не думаю, щоб час насправді його непокоїв, імовірно, це була звичка. У ті часи багато хто мав таку звичку. Мабуть, зараз люди так само постійно перевіряють свої смартфони.
Він витяг листа листа, що я йому написав, та почав читати з нього уривки:
«Шановний докторе Хатчінсон, почав він низьким сухим голосом, я великий шанувальник вашої роботи і нещодавно натрапив на статтю, де ви описуєте відкриту вами хворобу. Хворобу, через яку людина передчасно старіє Сам я страждаю на доволі схожу хворобу, хоча збагнути її ще складніше Я вважаю, що ви чи не єдина людина в усьому християнському світі, яка може пояснити мені мою природу та вирішити загадку всього мого життя»
Він охайно склав листа та відклав його убік. А потім спрямував на мене уважний погляд.
Ваша шкіра майже випромінює здоровя. Можна сказати, шкіра абсолютно здорової людини.
Я здоровий. Мій організм у кращому здоровї, ніж у багатьох людей.
У чому ж тоді ваша проблема?
Перш ніж я почну, маю попросити вас не називати моє імя. Якщо ви вирішите опублікувати будь-які свої висновки щодо мого феномену, будь ласка, уникайте згадки мого імені в усіх ваших статтях. Це вкрай важливо. Ви можете гарантувати мені анонімність?
Звичайно, сер. Маю зізнатися, ви неабияк мене зацікавили. Розкажіть мені про вашу проблему.
Я старий, просто сказав я.
Я не роз
Я старіший, ніж маю бути.
Йому знадобилася секунда, щоб усвідомити, що я кажу, і голос його змінився на менш упевнений. Видно було, що він боїться ставити своє питання.
Наскільки старий?
Старіший, ніж це взагалі можливо.
Усе, що відбувається, можливо. Завдання науки визначити межі цієї можливості. Колись ми досягнемо рівня розвитку науки, за якого існування магії та забобонів буде неможливим. Будуть лише факти. Колись вважалося неможливим, що наша земля кругла. Наука а тим паче медицина не має звужувати наші уявлення про природу. Навіть навпаки, він кинув на мене довгий погляд, а потім нахилився та прошепотів: Гнила риба.
Щось я вас не розумію.
Він відкинувся на спинку крісла та з жалем в очах пояснив:
Ніхто не бачить звязку між гнилою рибою та проказою. А він є. Якщо їсти забагато гнилої риби, є ризик захворіти на проказу.
Справді? Я не знав.
(Звісно ж, тепер, у двадцять першому столітті, я можу впевнено сказати, що від гнилої риби прокази не буде. Але я живу вже довго, тому не виключаю, що ще років через двісті хтось таки доведе, що проказа дійсно може розвитися через вживання гнилої риби і що доктор Хатчінсон мав рацію. Коли живеш довго, стаєш свідком того, як достовірні факти спростовують та потім знов доводять. Коли я був малий, пересічні люди ще були переконані, що Земля пласка, бо це те, що вони бачили довкола. Пізніше люди нарешті повірили у сферичність нашої планети. Але нещодавно мені трапився примірник журналу «New Scientist», де я прочитав про голографічний принцип. Він повязаний із теорією струн та квантовою механікою. Ідея полягає в тому, що гравітація діє наче голограма. Важко собі це уявити, але ця теорія стверджує, що наш Всесвіт є лише двовимірною інформацією на космологічному горизонті, а те, що ми бачимо все тривимірним, не більш як ілюзія. Наче 3D-кіно. Тож існує ймовірність, що світ (та решта) насправді плаский. А колись, може, хтось висуне нову теорію та спростує це.)