Одного спекотного серпневого дня 1880 року я пішки вирушив з Вайтчепелу[27] у Сент-Олбанс. Я втомився від Лондона, бо він зберігав забагато спогадів. Його вулицями мандрували привиди мого минулого. Настав час стати кимось іншим. Моє життя нагадувало матрьошку: одне життя ховалося всередині іншого, а те всередині іншого і так далі. Таким чином, може, ззовні попередні життя не було видно, але я знав, що вони й досі тут. Роками я вважав, що треба просто ладнати нову мушлю на стару змінюватися, трансформуватися та постійно рухатися.
Сент-Олбанс був недалеко від Лондона, але в ті часи цього було достатньо. Для мене це місто стало так само новим, як і будь-яке інше в Англії. Я знайшов роботу ковалем. Зараз усі думають, що 1880-ті стали часом розквіту фабрик, але ж насправді та епоха поєднала в собі багато інших епох. Власне, як і завжди. Минуле ніколи не зникає вмить. Його відгомін ще довго лунає в сучасності. Це були часи, що ділили між собою коней та машини, і ковалі були так само потрібні, як і раніше.
На жаль, у Сент-Олбанс мені погіршало. Іноді мене так зачіпало, що я просто стояв та вдивлявся у червоне жерло печі, загубивши там самого себе. Нерідко мій начальник, Джеремая Картрайт, штурхав мене ліктем чи плескав по спині, мовляв, спускайся з небес.
Одного разу, коли в кузні нікого не було, я пішов далі. Закотив рукав, витяг розжарений шматок заліза, зігнув його у формі місяця та притис до лівого передпліччя. Моя шкіра зашкварчала, але я терпів. Стис зуби, заплющив очі та терпів, навіть не скрикнув. У мене й досі є шрам, схожий на посмішку, він мене якось дивно заспокоює. На жаль, відтоді я маю поводитися з ним обережно, бо такий шрам чудова відзнака, що може порушити мою анонімність у житті.
До речі, тоді це подіяло. Я відчув біль: він прокотився моїм тілом та пульсуючою хвилею збудив мій мозок. Значить, я існую. Бо треба існувати. Щоб відчувати біль, потрібен хтось живий. І це був я. Приємно було усвідомити власну реальність.
Але це ще не доводило, що я не божевільний.
І ось одного дня в мене промайнула думка: можливо, я таки маю доказ? Адже сам я був фактом, а доказом мені слугував час.
Тож настав час ще раз зустрітися з доктором Хатчінсоном.
Лондон, 1891 рік
Доктор Хатчінсон не знав, що зустрічатиметься зі мною, бо у блокноті з його зустрічами минулого разу стояло імя Едварда Кріббса. Тепер же я вперше з часів юності вирішив повернути справжнє імя Том. Щоправда, від свого гугенотського прізвища Азар я відмовився. Сміт здалося мені надто нудним. Зупинився я на дещо більш символічному Вінтерс[28].
Було четверте червня, чудовий теплий день. Я приїхав до Лондона на бричці, у яку був запряжений кінь мого похмурого начальника Джеремаї. Власне, бричка теж була його.
Лондонська лікарня інфекційних та неінфекційних захворювань шкіри тепер мала назву Лондонська клініка шкіри, хоча з часів мого минулого візиту більше нічого й не змінилося. Ті самі сходи, ті самі дорогі меблі. Хіба що кабінет доктора Хатчінсона здавався трохи занедбанішим: на столі безлад із книжок та паперів, тріщина на шкіряній спинці дорогого крісла. Здавалося, що місце, яке я бачив кілька десятків років тому, постраждало від невеличкого торнадо.
Сам доктор Хатчінсон, як і більшість звичайних людей, зберігся ще гірше за своє неживе оточення. Його борода, колись така велична, стала патлуватою та рідкою. Білки очей пожовтіли, а суглоби пальців викрутило артритом. Шкіра вкрилася темними плямами, а глибокий низький голос постійно переривали хрипкі вдихи. Загалом, до нього завітала старість. Нічого незвичайного.
Вітаю, містере Вінтерс! Вибачте, але щось не можу знайти ніяких записів щодо вас він рився на столі, не підводячи на мене погляду.
Боюся, записуючись до вас на прийом, я не надав жодної інформації.
Тут нарешті він на мене подивився. Спочатку він помітив мій неохайний брудний одяг та почорнілі руки вочевидь, не міг второпати, що взагалі такий, як я, робить у його кабінеті.
Я вже заплатив за прийом унизу, заспокоїв я його. Не впізнаєте мене?
Він подивився мені в очі.
Минулого разу я приходив під імям Едварда Кріббса. Ні, не пригадуєте? Ви ще радили мені піти в психічну лікарню.
Хрипи погучнішали, відтак він підвівся та підійшов до мене. Спинився просто коло мого обличчя та протер свої очі.