Ю. Несбё - Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові стр 5.

 Зрозумів. А знаєш яку-небудь місцину, щоб не дуже... в осередді? Щоб тиша і спокій. І щоби з гарним краєвидом.

Насправді я мав на думці  де мене ніхто не заскочить зненацька.

 Гм...  схилила вона голову набік.  Якщо ти думаєш полювати, міг би оселитись у мисливській хатині. Вона для загального користування. Стоїть оддалік села; тіснувата і похила, одначе тишу і спокій ти там точно матимеш. А краєвид на всі боки  то вже гарантовано.

 На позір, досконало.

 Кнут покаже тобі дорогу.

 Дарма. Навіщо йому? Я напевне й сам би міг...

 Ні!  перервав мене Кнут.  Можна я проведу? Прошу!

Я знову подивився на нього. Літні канікули. Всі розїха­лися. Хлопець нудиться з матірю в церкві. А тут щось нарешті відбувається.

 Згода,  кивнув я.  То що, ходімо?

 Так!

 А мені оце, знаєш, цікаво,  зауважила його чорнява мати, ополіскуючи ганчірку у відрі.  З чого ти наміряєшся стріляти? У твоїй валізі рушниця не вмістилась би.

Я подивився на свій кофр і, вимірявши його поглядом, погодився з жінкою.

 Я забув її в поїзді,  відповів я їй.  Я їм подзвонив, вони пообіцяли передати рушницю автобусом за два-три дні.

 Але ж тобі треба з чогось пристрілюватися,  по­сміхнулася вона,  доки почнеться сезон.

 То я....

 Я позичу тобі чоловіків дробовик. Зачекайте на мене вдвох на вулиці, я скоро закінчу.

Дробовик? Холера! Чом би й ні? Оскільки жодна з її реплік не передбачала моєї згоди чи незгоди, я просто кивнув головою і пішов до дверей. Позаду я почув швидке дихання і трохи пригальмував. Хлопчик наступив мені на пяти.

 Ульфе...

 Що?

 Ти анекдоти знаєш?

Я сидів під південною стіною церкви і курив. Я сам не знаю, навіщо я курю. Бо залежності у мене немає. Я маю на увазі, моя кров не вимагає нікотину. Анітрохи. Тут щось інше, повязане з процесом як таким. Він мене заспокоює. Я міг би з тим самим успіхом курити сіно. То хіба це нікотинова залежність? Ні, впевнений, що ні. Можливо, я алкоголік, але щодо цього я теж не впевнений. Так, мені приємно бувати напідпитку, подобається пяне збудження. І мені подобається приймати валіум. Чи, якщо точніше, мені не подобається не приймати валіуму. Саме тому я відчував, що це  єдиний наркотик, від якого мені треба рішуче відмовитись.

Анашу я почав продавати здебільшого заради того, щоб мати кошти на власну в ній потребу. В тому полягала про­ста логіка: купуєш таку кількість у грамах, щоби сторгуватися за ціною дрібного опту, продаєш частину дрібними дозами, але вже дорожче, і  гульк!  маєш свою дозу на дурняк. Звідси шлях до перетворення на справжнього наркодилера доволі короткий. Довгою була дорога до першого продажу. Довгою, звивистою, з кіль­кома розвилками, на яких мені варто було повернути в інший бік. Та, кінець кінцем, я таки став посеред Па­ла­цового парку, зі стислою характеристикою свого товару: «Косячок?»  бубонів я до перехожих, які видавалися мені достатньо волохатими чи відповідно вбраними. На все буває найтяжче зважитись уперше. Тож коли стрижений під їжака хлопець у синій сорочці зупинився і попросив два грами, я запанікував і втік.

Я знав, що той чувак не був перевдягненим шпигом. Поліційні агенти відрощують довге волосся та вдягаються, як блазні. Я злякався, що він  один із людей Рибалки. Згодом, однак, я зрозумів, що Рибалці немає діла до дрібного лушпиння на зразок мене. Головне  не підніматися вище дрібного опту і не лізти на його ринок амфетамінів і героїну. Бо Гофман поліз був. І для Гофмана це скінчилося кепсько. Немає більше Гофмана.

Я влучно кинув недопалок у прогалину між каме­нями.

Тобі призначено певний час: коли догориш до фільтра, настає твій кінець. Одначе суть у тому, щоб таки ж догоріти до фільтра, не згаснути завчасно. Зрештою, може, не в цьому найбільш глибинна суть, але саме таку я собі визначив тоді мету. Щиро кажучи, мені начхати було на суть. А чимало днів траплялося після похорону, коли я навіть щодо своєї мети не був надто впевнений.

Я склепив повіки й зосередився на сонячному теплі, яке відчував на своїй шкірі. На насолоді. Гедон. Грецький бог. Або ідол, як кажуть тут, на охрещених землях. Доволі нахабства треба мати, щоб називати ідолами усіх богів, яких не ти сам вигадав. «Бога, крім Мене, не будеш ти знати»[3]. Типовий наказ будь-якого диктатора своїм підданим. Кумедно, що християни самі цього не здатні усвідомити, не розгледіли механізмів самовідроджуваності й самодостатності, завдяки яким такі забобони змогли перетривати дві тисячі років, упродовж яких ключ до спасіння призначався лише тим, кому пощастило народитись у цей короткий відтинок часу, одну мить в історії людства, і саме на тій крихітній ділянці земної кулі, де пролунали заповіді та де хтось зумів сформулювати характеристики товару: «Рай?».