Прислухаюся до свого тіла, та не зауважую жодної ознаки кволості. Життєва енергія циркулює моїм організмом з достатньою силою.
Почуваюся прекрасно, відповідаю.
Треба ще трохи зачекати, змяк він, все ще існує ризик, яким не можна нехтувати, що ми можемо також заразитися.
Якщо помру зараз, то принаймні з відчуттям, що пережила неймовірну мить.
Вольфганг провів Ганнібала до бункера, і той погодився вибити отвір в стіні поруч із броньованими дверима, над яким трудились гризуни.
Лев роздирає лапами бетон, уже достатньо стоншений щелепами сотень щурів. Він підступав кілька разів, і нарешті його лапа пробила сіру стіну, наче папє-маше.
Крізь отвір видніється темна кімната. Нам світла не треба, у нас є нюх. Усе чисто. Найменшого запаху смерті, хвороби чи гниття. Витає запах антисептика, крізь який пробивається аромат свіжих харчів.
Усе було старанно запаковане в мішки, ящики, коробки, пляшки. Розширюючи максимально зіниці та використовуючи жалюгідне світло червоних ламп, що вказують розміщення дверей, помічаю пляшки з молоком, мішки з борошном, консерви з паштетом. Незабаром сюди сходяться всі коти, накидаються на кришки, які врешті піддаються, і влаштовують учту.
Піфагор, однак, не бере участі в цьому.
Ми дивимося одне на одного, я нявчу.
Він мене зрозумів. Ми тремося щоками, мордами, носами, і після коротких пестощів та муркотіння мені здається, що він почав краще до мене ставитися.
Не тут, кидає він.
Піднімаємося сходами, що ведуть до Єлисейського палацу. Минаємо численні коридори і просторі кімнати (як мені хочеться навчитися стрибати на ручки і розумно використовувати вагу свого тіла, щоб відчиняти двері). Простір наповнений позолотою, гобеленами, картинами, витонченими меблями. Підлога вкрита мяким барвистим килимом.
Нарешті Піфагор показує кімнату з ліжком, засланим золотистою тканиною.
Я знайшов це місце в інтернеті. Хочу кохатися з тобою тут, на ліжку з балдахіном, яке належить Президентові Республіки, каже він.
Ми бавимося на матраці, борюкаємося, дражнимося, покусуємо одне одного, наче кошенята. Він запрошує мене у сховок зі призбираної тканини, що утворює щось схоже на намет. Пробує поцілувати мене, як це роблять люди, і вкладає язик до мого рота. Спочатку мені огидно, а потім відчуваю приємність. Знову наслідуючи людей, він пестить мої пипки і обіймає передніми лапами.
Я дозволяю йому це робити.
Показую йому свій задок, але замість того, щоб оволодіти мною зверху, він пропонує кохатися животом до живота. Він не перестає мене гладити і цілувати, ніби людина.
Єдине, що він робить справді по-котячому, переплітає свій хвіст з моїм, утворюючи сіро-біло-чорну косу.
Він облизує і обнюхує все моє тіло. Кожен дотик його язика збуджує в мені хвилю задоволення.
Найгірше те, що він не поспішає, перетворюючи попередні пестощі на справжнє випробування.
Давай! благаю.
Але він далі грається, пестячи мене, вилизуючи, обнюхуючи, торкаючись мене, не починаючи проникнення. Усе моє тіло на межі нервового зриву. Найлегший дотик його лапи дарує насолоду.
Візьми мене, негайно! нявчу.
Але він не слухає, йому, здається, подобається мене мучити. Фелікс забував про вступні пестощі, був надто швидкий у процесі; тепер я знаю, що Піфагорйого протилежність. Я втрачаю терпець.
Усе це мені здається надто революційним.
Але він діє поступово.
Він поволі один за одним руйнує мури моєї оборони.
Він цілує мої повіки, притискає мене до ліжка. Я більше не можу.
Нарешті він входить в мене, і можливо тому, що я надто довго чекала, а може тому, що була здивована цією дивною манерою поєднувати тіла животом до живота, відчуваю, як стрімко отримую насолоду.
Мій спинний мозок стає фонтаном світла, що здіймається до голови і вище, і вибухає зоряним дощем.
Я вібрую, тремчу, ціпенію.
Я ще повна щойно пережитих неймовірних емоцій.
Небезпека, битва, Ганнібал, музика Каллас, страх і задоволення від битви, радість від того, що вижила, ліжко з балдахіном, шовкова золотиста тканина, довгі прелюдії, від яких закипають нерви, усе робить цю мить магічною. Відчуваю його плоть в мені, і коли він сильно кусає мене за шию, друга, ще потужніша хвиля насолоди пронизує мене. Не можу стриматися, кричу.
У мене ніколи не було таких відчуттів.
Екстаз.
В очах почервоніло.
Забуваю, хто я. Забуваю все. Зливаюся з Піфагором. Я стаю Піфагором, а він стає мною. Ми утворюємо єдину істоту з вісьмома лапами і двома головами, загорнуту в тканину.
Він міняє позицію і бере мене «нормально», заходячи ззаду. Я відчуваю задоволення, яке дуже відрізняється від попереднього. Він ричить, кусає мене дужче в іншому місці шиї, я нявчу ще сильніше. Усвідомлюю, що Піфагорзвязковий між світом людей і котів навіть у своїй манері кохатися. Ми паруємося багато разів, і щоразу піднесення стає швидшим і піднімає мене все вище до неба.
Червоний серпанок перед очима мінитьсястає помаранчевим, жовтим, білим, брунатним, чорним.
І тут мене осяяло.
Усе в менілише часточки матерії, розділені порожнечею. Я складаюся з порожнечі. І з тої енергії, що сполучає часточки. Саме це робить мене мною, цілісною формою, а не розсіяною хмарою.
А забезпечує розташування цих незначних порошинок у просторілише думка, моя думка про себе саму.
Саме ця думка утримує мою цілісність, надає тої фізичної форми, яку бачать інші. Моя думка про себе дає мені змогу не просочуватися у ґрунт, не змішуватися з атомами решти світу.
Ялише думка. Але я так у неї вірю, що змогла переконати інших, що існую як окремішня істота.
Я думаю, що я єдина.
Я думаю, що я унікальна.
Отже, яунікальна.
Насправді я є тим, чим, на мою думку, я є.
Ось воно, осяяння цієї особливої миті:
«Я Є ТИМ, ЧИМ, на мою думку, Я Є».
Я заручниця історії, яку сама собі розповідаю про себе саму.
Але мене більше збуджує інша думка:
«Я МОЖУ БУТИ ЧИМОСЬ БІЛЬШИМ».
Якщо я засумніваюся, якщо наважуся уявити, якщо припущу, що можу бути чимось значно більшим, ніж «просто я», якщо повірю, що мене двоє, щось на зразок сполуки Піфагора і Бастет, я розширюся. І я можу розростися аж до розуміння, що моє тіло є тільки відправною точкою, обмежена індивідуальність здатна розширитися до безмежності, щоб охопити все. Я можу бути всесвітом у всій його повноті.
Ось моя третя думка:
«ЯБЕЗМЕЖНІСТЬ».
Екстаз. Ці слова викликають запаморочення настільки сильне, що як тільки воно виринає, я його відштовхую і ховаюся у вузькій заспокійливій вязниці свого тіла. Мій розум повертається до мене. Моя думка обмежується імпульсами відчуттів і тіла. Я ще не готова стати «безконечністю». Я лише окремішня особа, це правда. Кішка. Звичайна кішка, яка пережила мить дивного усвідомлення, мить магічну, але ефемерну. Я згадую, що я лише
Бастет Бастет!
Хтось мене кличе. Хтось до мене звертається. Розплющую очі.
Я злякався, подумав, що ти вмерла, каже Піфагор.
Ні У мене був Я нарешті щось зрозуміла. Але мене це трохи налякало. Я не думала, що це можливо. Я ще не готова до такої приголомшливої інформації.
Він уважно на мене дивиться, але, здається, не розуміє, про що я. Виснажені, тремтливі, ми повлягалися поруч, горілиць.
Розуміння справило на тебе неабияке враження! Що ж ти зрозуміла?
Що мипорожнеча, зібрана докупи нашою думкою про нас.
Він перевів подих.
Цікаво.
Думка надає цьому «ніщо» поставу якогось тіла і відчуття, що ти є індивідом. І ми віримо, що з цією особою, яка насправді є тільки думкою, щось «відбувається». Але достатньо відчути себе чимось більшим, ніж те, що огортає наша шкіра, щоби стати безконечним. Насправді ми є тим, чим ми думаємо, що є.
Ти мене вражаєш, зізнається Піфагор.
Зазвичай це ти мене вражаєш.
Може, ми створені, щоб доповнювати одне одного?
Чую, як у сусідній кімнаті кохаються Вольфганг і Есмеральда.
У нас є послідовники, зауважую.
Коханняце заразна хороба, каже Піфагор. Що більше стає тих, хто кохається, то більше тих, хто хоче це робити.
Крізь стіну чути, як Есмеральда теж кричить від задоволення.