Наприклад, під час серії експериментів науковці з Національного інституту з питань зловживання алкоголем та алкоголізму вчили мишей натискати на важелі у відповідь на певні вказівки, допоки ця поведінка не ввійшла у звичку. За це мишей завжди винагороджували їжею. Згодом дослідники помістили в їжу отруту, через яку тваринок нудило, і пропустили через підлогу електричний струм, який уражав мишей, коли ті рухалися до винагороди. Миші знали, що їжа та клітка небезпечні: коли їм насипали до миски отруєного зерна або ставили перед підлогою з електричним струмом, вони залишались на місці. Проте коли вони бачили старі вказівки, то бездумно натискали на важіль та їли зерно чи бігли по підлозі, навіть якщо при цьому їх нудило чи било струмом. Звичка вкоренилась так міцно, що миші не могли зупинитися.
У людському світі доволі легко знайти аналогії. Візьмімо, наприклад, їжу. Уявіть, що ви їдете додому після важкого дня, діти страшенно зголодніли. Нічого дивного, що ви вирішуєте заїхати тільки один-єдиний раз, як виняток! до McDonalds чи Burger King. Там недорого й смачно. Та й, зрештою, одна порція технологічно обробленого мяса, солоної картоплі фрі і солодкої газованої води становить відносно малий ризик для здоровя, чи не так? Ви ж не їсте їх постійно.
Проте звички виникають без нашого дозволу. За даними досліджень, сімї зазвичай не мають наміру їсти швидку їжу регулярно. Але насправді раз на місяць перетворюється на раз, а тоді двічі на тиждень (адже вказівки й винагороди формують звичку), і зрештою діти споживають забагато гамбургерів і смаженої картоплі, що шкодить їхньому здоровю. Науковці з Університету Північного Техасу та Єльського університету спробували розібратися, чому родини із часом починають їсти дедалі більше нездорової їжі, і виявили низку вказівок і винагород, що впливають на поведінку людей, які про них й не здогадуються. Дослідники визначили цикл звички.
Наприклад, усі ресторани McDonalds схожі між собою компанія навмисно стандартизує вигляд своїх закладів і фрази, з якими працівники звертаються до клієнтів. Отож, маємо незмінну вказівку, яка підштовхує до шаблонної поведінки їсти. У деяких закладах швидкого харчування їжу спеціально готують так, щоб винагорода була миттєвою наприклад, картопля фрі «тане» у вас на язиці, аби якомога швидше «віддати» сіль і жир, які активують центри задоволення у мозку й змушують його дотримуватися шаблону. Те, що треба, щоб сформувати цикл звички.
Утім, навіть ці звички чутливі. Коли ресторан швидкої їжі зачиняється, сімї, що звикли там їсти, переважно починають вечеряти вдома замість шукати інший заклад. Розірвати шаблон можуть навіть незначні зміни. Але позаяк ми часто не розпізнаємо циклів звичок, то втрачаємо здатність їх контролювати. Тому, навчившись помічати вказівки й винагороди, ми можемо змінити шаблон поведінки.
IV
До 2000 року, коли з часу Юджинової хвороби минуло вже сім років, його життя більш-менш увійшло в колію. Він щоранку вирушав на прогулянку. Їв, що хотів, часом пять-шість разів на день. Його дружина знала: якщо ввімкнено телевізійний канал «Історія», Юджин сидітиме в кріслі й дивитиметься телевізор, не зважаючи на те, що там йде: повтори чи нові програми. Він не бачив між ними різниці.
Проте з віком Юджинові звички почали негативно впливати на його життя. Чоловік вів малорухливий спосіб життя годинами дивився телевізор, бо телевізійні шоу йому ніколи не набридали. Лікарі почали хвилюватися за його серце. Вони порадили Беверлі стежити за тим, щоб чоловік споживав тільки здорову їжу. Вона намагалась, але вплинути на те, як часто і що саме він їв, було нелегко. Юджин ніколи не памятав її застережень. Навіть коли холодильник був доверху заповнений фруктами й овочами, він нишпорив по полицях, поки не знаходив шинку з яйцями. То був його шаблон поведінки. Коли Юджин постарів і його кості стали ламкими, лікарі наказали йому ходити обережніше. Проте Юджин думав, що він на двадцять років молодший. І завжди забував дивитись, куди ступає.
Я все життя захоплювався памяттю, каже Сквайр. Але зустрівши Ю. П., побачив, яким насиченим може бути життя, навіть якщо його не памятаєш. Мозок має дивовижну здатність відчувати щастя навіть тоді, коли всі спогади про нього зникли. Проте цю функцію важко вимкнути, що, зрештою, пішло Юджину на шкоду.
Беверлі спробувала скористатися з того, що знала про звички, щоб допомогти постарілому Юджинові уникати клопотів. Вона виявила, що може позбутися найгірших шаблонів поведінки, розставивши нові вказівки. Якщо в холодильнику не було шинки, Юджин не снідав по кілька разів нездоровою їжею. Якщо вона ставила біля його крісла миску із салатом, він час від часу зїдав кілька ложок. А коли ці перекуси ввійшли в звичку, Юджин перестав нишпорити в кухні в пошуках смачненького. Поступово чоловік почав харчуватися краще.
Попри це його стан здоровя і далі гіршав. Одного весняного дня, дивлячись телевізор, Юджин ні з того ні з сього закричав. Беверлі вбігла до кімнати й побачила, що він тримається рукою за груди. Вона викликала «швидку». У шпиталі в Юджина діагностували серцевий напад. До того часу біль минув, і Юджин затято силкувався злізти з ношів на колесах. Уночі він раз у раз відривав прикріплені до грудей датчики, щоб обернутися на інший бік і заснути. Медсестри чули тривожний сигнал і відразу бігли до його палати. Щоб Юджин перестав чіпати датчики, вони приклеїли дротики лейкопластирем і попередили: якщо він не припинить їх зривати, його привяжуть до ліжка. Даремно. Юджин забував про погрози, щойно їх почувши. Тоді його донька порадила медсестрі хвалити батька за те, що той лежить спокійно, і повторювати похвалу під час кожного візиту.
Розумієте, ми хотіли зачепити його гордість, пояснює Юджинова донька, Керол Рейс. Повсякчас казали йому: «Тату, ти зробиш дуже важливу річ для науки, коли не зриватимеш тих штуковин».
Медсестри почали з ним щебетати. Юджинові це припало до вподоби. За кілька днів він робив усе, про що його просили. За тиждень чоловіка виписали додому. А восени 2008-го Юджин перечепився за виступ біля коминка у вітальні, впав і зламав стегно. Сквайр із помічниками хвилювалися, що в шпиталі він переживатиме напади паніки, не знаючи, де опинився. Тому біля його ліжка вони залишили записки, пояснивши, що сталося, а на стінах розвісили фотографії його дітей. Дружина й діти навідувалися до шпиталю щодня.
Утім, Юджин жодного разу не розхвилювався і не запитав, чому він потрапив у лікарню.
До того часу він, мабуть, змирився з невизначеністю, сказав Сквайр. Відколи він утратив память, минуло 15 років. Його мозок, мабуть, знав, що деяких речей йому нізащо не зрозуміти, і не робив із цього проблеми.
Беверлі щодня приходила до шпиталю.
Я годинами з ним розмовляла, каже вона. Казала, що люблю його, розповідала про наших дітей і чудові моменти нашого життя. Показувала на фотографії і говорила, як його всі люблять. Ми були одружені 57 років, з них 42 роки це був справжній, нормальний шлюб. Деколи мені ставало дуже гірко від думки, що мій чоловік більше ніколи не буде таким, як раніше. Але принаймні я знала, що він щасливий.
Через кілька тижнів приїхала донька.
Що будемо робити? запитав Юджин.
Вона вивезла батька у візку на моріжок перед шпиталем.
Чудовий день, зауважив він. Така гарна погода, еге ж?
Донька розповіла йому про внуків, а потім вони трохи побавилися з псом. Їй подумалось, що незабаром батька зможуть виписати додому. Смеркалось. Вони почали збиратися назад. Юджин поглянув на неї.
Мені так пощастило мати таку доньку, як ти, сказав він.
Ці слова заскочили Керол зненацька. Коли батько востаннє казав такі приємні слова?
А мені пощастило, що в мене такий батько, відповіла вона.
Господи, такий чудовий день, сказав Юджин. Як тобі погода?
Тієї ночі, о першій годині, у Беверлі задзвонив телефон. У Юджина стався обширний інфаркт. Лікарі зробили все можливе, але реанімувати його не вдалося. Юджин помер. Після смерті він став легендою наукової спільноти, а знімки його мозку вивчали в сотнях лабораторій і медичних університетів.