При першій-ліпшій нагоді, трохи розгрібши завали на роботі, Юра попрямував до курилки. Це був справжній неофіційний департамент місцевих новин. Трохи нервово він дістав та підпалив свій «Мальборо». З кожною затяжкою ставало трохи легше, спокійніше. Раніше хлопець не палив зовсім. Однак через півроку роботи на повну ставку все змінилося. Палити тут було своєрідною нормою престижу і, як не дивно, підкресленням твого статусу. В їхній компанії переважна більшість чоловіків, та й багато жінок, палили. Це стало й засобом трохи відволіктися від не надто цікавої офісної роботи, а ще нехитрим способом поспілкуватися та дізнатися останні плітки.
Так було й заразу курилці вже зібралося кілька гуртів. Переходячи від однієї компанії до іншої, Юрій з головою поринув у їхній внутрішньоофісний таємничий світ, захований від стороннього ока та непосвячених імлою цигаркового диму.
Викинувши зрештою третього недопалка й позбувшись залишків хвилювання, Юрій повернувся до кабінету. Отож чутки підтвердилися ще раз.
«Щось я став більше палити, в середньому вісім цигарок на день Якби ж знати, що то за один, цей наш майбутній директор, і чого від нього можна чекати»розмірковував Юрій. «А чого, власне, я так хвилююсь?», здивовано запитав він сам себе.
І старший аналітик заглибився в цифри. До його обов'язків переважно входило заповнення всіляких форм та перевірка правильності обліку видатків, зроблених компанією на випуск продукції. Звісно, цікавого в роботі малувато, але за ті гроші, що йому платили, можна було й позаповнювати. Ще трохи попрацювавши, хлопець спустився на перший поверхнабрати з автомата гарячої кави.
Пластиковий стаканчик кави, як і в будь-якій іншій компанії, також став неодмінним атрибутом «енергійного, працьовитого та страшенно зайнятого ділового службовця». На автоматах із кавою компанія не економилаїх у вестибюлі стояло аж три. Після кількох ковтків терпкого гарячого напою Юрій повернувся до кімнати й знову взявся за папери. Тепер ще годинкаа там уже й обідня перерва недалеко
* * *
«Установлювати рекорди, бити їх та встановлювати новіхіба це не прекрасно?»запитувала себе Аліса.
Вона щойно прийняла душ і тепер перевдягалася. Перед цим у басейні дівчина поліпшила своє особисте досягнення на 400-метрівці вільним стилем і була дуже задоволена собою. У вестибюлі на неї вже чекала подруга.
Слухай, Марічко, де це ти останнім часом пропадаєш? Що, черговий кавалер зявився? запитала Аліса, хитро мружачись.
Та ні, не вгадала, дівчина захихотіла.
То, може, відкриєш таємницю кращій подрузі?
Марічка вдавано важко зітхнула:
Ну, тобі, Алісонько, відкрию. Все одно ж не відчепишся Я почала ходити на йогу.
На йогу? Ну, ти даєш! щиро здивувалася Аліса. То, може, і вегетаріанкою стала?
Не дочекаєтесь! засміялася подруга. Навіщо вегетаріанкою? Просто вирішила тілом зайнятисяі ніякої філософії.
А хіба так можна?
Повір мені! Хочеш підкину тебе сьогодні додому?
Добре, погодилася Аліса, згадавши, що її подруга за кермомто ще одна окрема історія, я сьогодні без авто, маршрутками добиралася
Дівчата підійшли до маленького сріблястого «Субару». Марічка вимкнула сигналізацію, і вони сіли в салон. Якийсь час їхали мовчки, потім Аліса витягла із сумочки шоколадний батончик:
Будеш?
А що там іще є?
Значить, такцілий коктейль для псування фігури: шоколад, карамель, горішки, до того ж обсмажені
Тоді точно буду, засміялася Марічка, не кину ж я кращу подругу в біді, сам на сам із таким підступним ворогом стрункої фігури! Діли його, Алісо, дві фігури менше постраждають, ніж однаце напевно!
Марічка спритно лавірувала серед машин, встигаючи жувати батончик і спілкуватися з подругою.
О, анекдот про йога згадала, почала вона. Значить, Гімалаї. Лізе альпініст по скелі, високій-високій, де й зачепитися немає за що, руки вже тремтять, важко. Тут бачить, біля вершини йог виситьоднією рукою за виступ причепився, а в іншій тримає книжку й читає собі. Альпініст ближче піднявся та й питає: «А правду кажуть, що ви, йоги, дуже сильні?». Йог перегортає чергову сторінку рукою, якою щойно тримався за скелю, і, навіть не дивлячись на альпініста, відказує: «Та ні, неправда».
Подруги пирснули зі сміху.
Придурок, куди преш?! Що, сліпий, не бачиш, що друга смуга?! закричала у віконце Марічка вслід червоному «Опелю», який, порушуючи правила, ледь не врізався в них.
Аліса любила свою подругу за цю її імпульсивність та відвертість, за те, що, іноді, особливо за кермом, не соромилася «крутих» виразів на адресу горе-водіїв, яким спало на думку порушувати правила в її присутності.
От козел, і де права купував, скажи?
Твоя правда, Марічко! Була б не юристом, а даішникомусіх би таких заарештувала й водійські права позабирала б!
Я готова в суді свідчити! запевнила подруга.
Знаю, знаю, от тільки ж чи готовий суд до твоїх, ну, мяко кажучи, не зовсім формальних свідчень? Це ще питання!
* * *
Олексій Івановичтак нещодавно почав називати сам себе Олексій. І привід тут був більш ніж вагомийадже тепер він президент цілої компанії! Молодик, розмірковуючи, непоспішо походжав по своєму новому кабінету. Потім сів за робочий стіл, ключиком відімкнув праву верхню шухляду. Там у спеціальному ящичку мирно спочивала новенька «беретта». Задзвонив робочий телефон. Відірвавшись від споглядання зброї, директор зачинив шухляду, взяв слухавку.
Олексію Івановичу, до вас головний менеджерОрест Андрійович Войтенко
Добре, Вірочко, нехай зайде.
Двері до кабінету відчинилися, і до кімнати ввійшов чоловік років сорока, із сивиною у волоссі. Як для своєї посади він виглядав просто зразково: смугастий діловий костюм, біла сорочка з краваткою, навіть невеликі круглі окуляри зайвий раз підкреслювали образ ділової людини. Чоловіки по-дружньому потисли один одному руки.
Сідайте, запропонував Олексій.
Дякую, менеджер сів у крісло навпроти і, витримавши невелику паузу, почав:
Олексію Івановичу, наскільки мені відомо, з учорашнього дня ви офіційно стали президентом компанії, а, отже, і її новим керівником. З чим дозвольте вас і привітати! він посміхнувся. Останні кілька років я вів справи компанії вашого батька. Не знаю, наскільки ви особисто знайомі зі станом справ на сьогодні, тож вважаю своїм прямим обовязком уже зараз поінформувати вас, що до чого, хоча б у загальних рисах.
Добре, Оресте, це цілком доречно, тим паче післязавтра, у пятницю я збиратиму нараду директорів департаментів. Продовжуйте.
Так ось Орест зняв окуляри і поклав їх до кишені піджака, потім почав гортати папери, які приніс із собою. Це звіти за всі пять років існування компанії «Грізлі», він простяг стосик аркушів Олексію. На ринку ми вже, як я сказав, трохи більше пяти років, товарообігблизько двох мільйонів гривень щомісяця, прирістмайже три-чотири відсотки за рахунок освоєння нових регіонів збуту та збільшення обсягів продажу найменувань. Як ви знаєте, основна продукціяце свіжозаморожені продукти харчування або напівфабрикати, включаючи пельмені, вареники й таке інше. Виробляємо все це на власному ж заводі. По регіонах поставки здійснюємо в містах Київ (та область), Харків, Полтава, Черкаси, Луганськ, Донецьк. Усього, на даний момент, у компанії працює близько 400 штатних працівників
Олексій Іванович розглядав діаграми із приростами.
Дякую, Оресте, я в курсі щодо всього цього, хоч останні кілька місяців і був у Італії. Краще покажіть мені наш бізнес-план.
Ось, будь ласка, Орест простягнув директору ще один стосик паперів. Якщо коротко, то із запланованого на цей рікпотрібно на пятдесят відсотків замінити виробниче устаткування, що дозволить збільшити обсяги та якість продукції, побудувати та обладнати ще один цех, розширити асортимент продукції. Тому з усіма видатками цього року загальне збільшення прибутків очікуємо близько двох відсотків.
Олексій проглядав бізнес-план і насуплювався все більше й більше.
Добре, я все це ретельно передивлюсь. А скажіть, Оресте, що це за видатки до благодійного фонду? Десять відсотків від прибутків?