Усього вам найкращого, посміхаючись, просто мовив незнайомець.
Дякую, хай і вам щастить, відповіла трохи здивована такими манерами Аліса.
Чоловік, не озираючись, рушив до спеціального автобуса, який доставляв пасажирів до терміналу. Аліса разом із батьком-послом, його секретарем та охоронцем пройшла до автомобіля, що стояв неподалік, чекаючи на них.
Службове становище батька зобовязувало тримати певну дистанцію від громадськості. Хоча парадокс полягав у тому, що сам Григорій Петрович значною мірою й представляв цю «громадськість» на міжнародній арені. Але, як казав його секретар-аташе: «Береженого й Бог береже».
* * *
Літаки Олексій не дуже любив. Особливо впав рівень його довіри до цих «металевих бляшанок із крилами» після подій 11 вересня у США. Тому він просто стояв поруч із машиною, скептично спостерігаючи за юрбами людей із валізами, які снували туди-сюди з усім цим своїм скарбом. Недалеко від нього розмістилися машини кількох телевізійних каналів. Біля них метушилися репортери та оператори, приводячи апаратуру в «бойовий стан».
«Напевне, сьогодні ми не побачимося та воно й на краще бізнес і жінкинесумісні речі,подумав Олексій, а потім криво усміхнувся. Часом»
Несподівано, ніби з-під землі, перед ним зявився громадянин зі шкіряним чемоданчиком. Як не дивно, сам чоловік своєю зовнішністю не привертав до себе жодної уваги, однак його чорний портфель, що вилискував на сонці, ще й як вирізнявся! Панок упритул наблизився до Олексія і прямо під ніс простягнув йому атлас Києва.
Мені потрібно ось сюди, безапеляційно мовив він, тицяючи пальцем у карту та широко усміхаючись. Які тут у вас розцінки?
Це вам не таксі, шановний, крізь зуби процідив Олексій.
Ой, справді? Тоді я дуже-дуже перепрошую, треба ж так незнайомець поплескав Олексія по плечу, круто розвернувся і помчав до інших машин. Здавалося, він просто не хотів помічати надокучливих таксистів, які зграями оточували кожного, хто виходив з аеропорту. Чи, може, це вони його не помічали?
Перепрошує він, пробурчав Олексій, приходячи до тями. Ну й нахаба! Сплутати мене із якимось таксистом? Нечувано!
А ти чого там сидиш, гав ловиш? гримнув він на гладенько вибритого водія-охоронця, який протягом усього дійства незворушно сидів у машині.За що я тобі плачу?
Ну-у, за охорону
Баранки гну! То охороняй! І не підпускай до мене всіх підряд!
Ясно, Олексію Івановичу! закивав водій.
Сподіваюся, що ясно, а то
Але Олексій свою промову-настанову не закінчив. Нарешті на виході з аеропорту зявилася людина, на яку він очікував.
Корінець другий
* * *
Задзвонив будильник. Андрій розплющив очі, простягнув руку, зупиняючи подальше розповсюдження пронизливих звуків. Трохи сфокусувавши зір, побачив на підсвічуваному в напівтемряві кімнати екрані годинника «6:30».
Хто рано встаєвголос задекламував він, вилазячи з ліжка, той усіх дістає! приказку ще зі студентських років життя в гуртожитку. О, як це було давно й недавно! Як близько й одночасно далеко! Та гаяти час на подібні роздуми Андрій не став. Починався новий тиждень, і його творчий графік на сьогодні був досить насиченим. Як, власне, і завжди.
Перш за все, ранкова зарядка. Гарненько потя-я-ягнути затерплі мязи, ро-оз-з-працювати суглобики та й пустити кров по її законному руслу. Розминочну частину ранкової зарядки Андрій проводив у кімнаті, а от спеціальні вправина вулиці. На щастя, поруч був парк. Для хлопця здоровя, як це не по-економічному могло прозвучати, було капіталовкладенням. І чим більше він вкладав, тим вищими, вважав, будуть відсоткистійкість до хвороб та стресів, творча активність і триваліше життя.
Ранкове повітря приємно збадьорювало. Сонечко заливало теплим золотом усе довкола й ніжно гладило своїми променями-рученятами по голові. Вітерець злегенька дмухав свіжістю з приємним присмаком осені, зібраним із ароматів трав, квітів та листя. На деревах відчайдушно виспівували пташки, а дятел з ентузіазмом вистукував своєю азбукою Морзе відому тільки йому шифрограму.
Андрій кілька разів пробіг по колу доріжками парку й, повністю розчинившись у чарівному світі природи, попрямував додому. Він зробив ще кілька дихальних вправ та прийняв душ. Далі були медитація, сніданок із вівсяної каші з родзинками, курагою, горішками й чашки запашного зеленого чаю. Тепер можна було й у редакцію.
На жаль, його вірний «кінь»мотоцикл поки що був у ремонті.
«Шкода, а то хвилин за двадцять був би на місці,подумав Андрій. Та, зрештою, тролейбус чи маршруткачудове місце почитати! Головнене забути книжку прихопити!»
Сповнений ентузіазму та енергії, хлопець рушив до найближчої зупинки.
У кабінеті редакції Олег, його сусід по кімнаті, вже щось писав. Тридцятирічний журналіст у їхньому тижневику вів колонку «Кримінал». Треба відзначити, специфічний був чоловік. Але, як свого часу казав їхній головред, Борис Едуардович, проблеми культури та криміналу завжди йдуть пліч-о-пліч, а тому сусідство журналістів, які вели відповідно ці дві рубрики, керівник вважав плідним.
О, Андрій! Привіт! Вітаю з посвяченням у детективи! Олег із характерним йому запалом потис хлопцеві руку.
Привіт! Дякую, звісно, за привітання, та навряд чи справа якось зрушить. Це швидше була репетиція моїх репортерських навиків
Та що ти таке говориш! запротестував колега. Очевидно, що справа заплутана й, на перший погляд, невирішувана, але цікава, нестандартна Не те, що ці вбивства та вбивстваДо речі, розкажи деталі, бо я не зовсім у курсі.
Андрій дістав чорновий варіант репортажу і простягнув Олегу.
Суть справи в тому, почав він, що один досить відомий на Заході український художник-постмодерніст Степан Масленко робив виставку-аукціон у Берліні на честь нашого Дня Незалежності. Вона мала тривати до десятого вересня. Як повідомляють джерела, презентація робіт пройшла успішно, кілька картин художнику вдалося продати, причому за досить значну суму. А потім, буквально за кілька днів до закриття, одну з найепатажніших і найдорожчих (на думку експертів) його робіт, картину «Всесвіт», викрали. Далінічого не відомо. Як грабіжнику («Чи грабіжникам», поправив його Олег) вдалося проникнути до виставкової зали, куди поділася картина, загадка. Наразі слідство повідомляє тільки те, що на картину претендувало кілька покупців: із Арабських Еміратів, Америки та з теренів колишнього СРСР. Їхні прізвища поки не називають
Цікаво, цікаво Олег крутив у руках репортаж. Що ж то за картина така? Назва принаймні досить претензійна Хоча це ж постмодерніст, у них як не чорні квадрати, то кола чи білі аркуші. От і цей, напевно, щось таке утнув
Олег заглибився в читання репортажу, зрідка задоволено гмикаючи.
А, до речі, як твоє «сенсаційне вбивство»? виключно із ввічливості поцікавився Андрій, бо ж знав, що колега-криміналіст усе одно сам усе йому розповість та ще й у деталях
Убивство? А, вбивство!!! Та вбивство як вбивство. Мясо якесь, Олег поморщився. Вбивцячоловік, на своїй дачі застрелив дружину із мисливської рушниці. Звісно, каже, що випадково. А тоді приколна тій дачі двох наших винесли.
Тобто? Як «винесли»?
Ну, як-як Ці горе-репортери хотіли місце злочину сфотографувати, а там, виявилося, ще ж нічого не прибрали, тільки тіла не було. Вони як побачили всі ці розбризкані мізки, плями крові на меблях, підлозі, то їм погано зробилося, а двоє взагалі знепритомніли. Ха-ха-ха! Так-то Та годі з цим убивством, давай я краще репортаж твій почитаю толком
* * *
Чутки, чутки, чутки Чому ж ви поширюєтеся зі швидкістю світла? Так невпинно і так нестримно Останні чутки Юрія здивували й навіть трохи занепокоїли. Сьогодні з досить надійних джерел він довідався про можливу зміну керівництва компанії. Говорили, що колишній директор передав контрольний пакет акцій, а разом із ним і крісло керівника своєму сину. Звісно, зважаючи на свою посаду в компанії (десь у серединці), Юрію особливо хвилюватися нібито не було чого. Однак ці чутки, ці думки Хтось вірить, узагалі, в інтуїцію?