Генрих зацікавлено запитав:
А як щодо позик?
Батько завжди думав, що ліпше звернутися прямо до людей, аніж просити парламент збільшити податки, бо там вони завжди сперечатимуться з ним, як треба правити країною й може він чи не може йти на війну. Він мав звичай позичати гроші в кожного, кого навідував. І чим палкішими були промови й чим більше його вихваляли, тим більшу суму він просив після обіду.
Генрих засміявся, обняв рукою мій широкий стан і притяг мене до себе на подвірї стайні на очах у всіх.
І вони завжди позичали йому гроші?
Майже завжди, відповіла я.
Я не відхилилася, але й не прихилилася до нього. Я дозволила йому тримати мене, адже він мав на це право як мій чоловік. І я відчула теплоту його руки, коли він торкнувся мого живота. Його доторк був для мене приємним.
Тоді я так і зроблю, сказав він. Бо твій батько мав рацію, правити цією країною дуже недешево. Усі податки, які я одержую від парламенту, мені доводиться роздавати подарунками, щоб зберегти лояльність лордів.
О, хіба вони не служать тобі з любові? єхидно запитала я.
Я не можу притримати свого гострого язика.
Він відразу мене відпустив.
Я думаю, ми обоє знаємо, що це не так. Він помовчав. Але я сумніваюся, що твого батька вони справді любили.
Вестмінстерський палац, Лондон
Квітень 1486 року
Після кількох тижнів приготувань, вони нарешті були готові вирушити в дорогу. Леді Марґарет мала намір супроводжувати сина протягом двох днів, а потім повернутися в Лондон. Якби вона наважилася, то відбула б разом із ним усю подорож, але на все в неї не вистачало сил. Вона хотіла би бути з ним, вона завжди хотіла би бути з ним, їй було тяжко випускати його з-під свого нагляду. Але водночас вона не могла дозволити собі полишити постійний нагляд над моїм повсякденним життям, не тримати мене під пильним контролем. Вона нікому не могла довірити замовляти мені їжу, стежити за прогулянками, в які я вирушала двічі на день, і постачати мене молитовниками для читання. Ніхто, крім неї, не міг вирішувати, скільки їжі або вина, або елю мали подавати мені на стіл, і лише вона могла правити королівськими апартаментами так, як вважала за потрібне. Їй було нестерпно уявити собі, що за її відсутності я управлятиму ними, як мені захочеться. Або ще гірше: палац може потрапити під управління тієї, кому він раніше належав, тобто моєї матері.
Леді Марґарет була така задоволена власним правлінням та якістю своїх порад, що почала записувати розпорядження, які вона давала в моєму господарстві, щоб усе завжди відбувалося так, як вона спланувала, на багато років уперед, навіть після її смерті. Я собі уявляла її в могилі, як вона досі правила світом там, а моя дочка та мої онучки консультувалися з великою книгою управління королівським господарством і довідувалися звідти, що їм не можна їсти свіжих фруктів і не можна сидіти близько до вогню. Вони повинні будуть не їсти забагато й не застуджуватися.
Немає сумніву, що кожна жінка колись народжує вперше, сказала моя мати, яка народжувала дванадцять разів.
Генрих писав своїй матері мало не щодня й розповідав, як його зустрічають на дорозі, поки він повільно подорожує на північ, з якими родинами він зустрічається і які подарунки одержує під час подорожі. Мені він писав раз на тиждень, повідомляючи, де він тепер перебуває, що він у доброму здоровї, чого бажає й мені. Я відповідала йому формальною цидулкою й віддавала свого незапечатаного листа його матері, яка читала його, а потім укладала у свій конверт. У дні посту придворні не їли мяса, але мати короля постановила, що така дієта для мене неприйнятна. Вона написала самому Папі, попросивши, щоб мені було дозволено їсти мясо протягом усього сезону, аби підтримати розвиток моєї дитини. Для неї не було нічого важливішого, як син і спадкоємець династії Тюдорів, навіть її знамените благочестя.
Після смерті Томаса Буршє леді Марґарет запропонувала свого фаворита й колишнього змовника Джона Мортона на посаду єпископа Кентерберійського, й він був відразу призначений. Мені було шкода, що мій давній родич не охрестить мого сина й не надіне корону мені на голову. Але Джон Мортон поводився як добре вихований пес: завжди був поряд, але ніколи не завдавав нам клопоту. Він сидів на найкращому місці біля вогню й давав мені відчути, що він мій охоронець і я маю бути щаслива, що він тут, біля мене. Він перебував повсюди при дворі, слухав кожного, приятелював з усіма, залагоджував усі труднощі й, безперечно, про все доповідав її світлості матері короля. Хоч би куди я йшла, він був поруч, зацікавлений у всьому, що я робила, швидкий на співчутливу духовну пораду, завжди уважний до моїх потреб і моїх думок, базікаючи з моїми леді. Мені не знадобилося багато часу, аби зрозуміти, що він знає все, що відбувається при дворі, і я не сумнівалася, що він усе доповідав їй. Він був сповідником і найближчим другом її світлості матері короля протягом років, і він запевнив її, що я повинна їсти червоне мясо, добре зготовлене, і що він подбає про позитивну відповідь від Папи. Він плескав мене по руці й казав, що ніщо не важить більше, аніж моє здоровя, ніщо не важить для нього більше, аніж те, щоб я була здоровою й сильною, а дитина росла, й він запевняв мене, що Бог дотримується такої самої думки.
Потім, після Великодня, коли моя мати й дві мої сестри шили одяг для немовляти в присутності її світлості матері короля, гінець, вкритий після дороги пилюкою, зявився, геть брудний, у дверях і сказав, що має термінове послання від його величності короля.
Леді Марґарет підняла свого довгого носа й величним тоном наказала гінцеві негайно перевдягтися. Вона скинула приголомшеним поглядом на його серйозне обличчя й провела його до своєї приватної кімнати, увійшла туди слідом за ним, зачинила за собою двері, щоб ніхто не міг підслухати ту звістку, яку він привіз.
Голка моєї матері зависла над шиттям, коли вона підвела голову й подивилася на гінця, що виходив із кімнати. Потім вона легенько зітхнула, як жінка, цілком задоволена своїм світом, й повернулася до роботи. Сесилія і я обмінялися тривожним поглядом.
Що сталося? запитала я матір голосом тихим, як подих.
Її сірі очі не відірвалися від шиття.
Звідки ж я знаю?
Двері до приватної кімнати леді Марґарет залишалися зачинені тривалий час. Гінець вийшов звідти, проминув усіх нас у мовчанці, ніби йому звеліли нічого нам не казати, а двері все ще залишалися зачинені. Лише в обідній час її світлість мати короля вийшла й сіла на своє місце у великому кріслі під балдахіном. Із похмурим обличчям вона мовчки чекала, поки управителька її господарства повідомить, що обід подано.
Архієпископ Джон Мортон підійшов і став поруч неї, готовий подарувати їй своє благословення, але вона сиділа з непроникним обличчям, нічого не кажучи, навіть коли він нахилився, ніби готуючись розчути найтихіший шепіт.
З його величністю королем усе гаразд? запитала моя мати лагідним голосом.
Її світлість мати короля подивилася на неї з таким виразом, ніби воліла зберегти мовчанку.
Його потривожила нелояльність певних людей, сказала вона. ЇУ цьому королівстві, на жаль, ще існують зрадники.
Я сподіваюся, його величність у безпеці? закинула я пробний камінь.
Той йолоп і зрадник Френсис Ловел покинув святилище, де йому було дозволено перебувати, зібрав військо й виступив проти мого сина! оголосила леді Марґарет із несподіваним бридким вибухом гніву.
Вона вся затремтіла, її обличчя густо почервоніло. Тепер, коли вона дозволила собі заговорити, вона не змогла втриматися від крику, слина бризкала з її рота, слова вилітали з неї, натикаючись одне на одне, її капелюх захитався, коли вона вхопилася руками за бильця крісла, ніби щоб утриматися в ньому.
Як він міг? Як він посмів? Він заховався у святилищі, щоб урятуватися від своєї поразки й уникнути кари, а тепер виліз з нори, як лис.
Нехай його простить Бог! вигукнув архієпископ.
Я хапнула ротом повітря, я не змогла стриматися. Френсис Ловел був товаришем Ричардового дитинства і його найдорожчим другом. Він виїхав битися поруч із ним і, коли Ричард упав, утік до святилища. Була якась серйозна причина, щоб він захотів покинути його. Він не дурень, він ніколи звідти не вийшов би, якби його справа була наперед програна. Ловел ніколи не покинув би святилище й не підняв прапор повстання, якби не знав, що матиме підтримку. Мусило існувати коло чоловіків, відомих лише один одному, які чекали слушної нагоди, можливо, коли Генрих наважиться покинути безпеку в Лондоні. Вони мусили бути готові збунтуватися проти нього. І вони не збунтувалися проти нього самі-одні, вони мусили мати претендента. Вони, звичайно ж, мали намір когось посадити на його місце.