У розпачі Василь ударив ногою по тротуарній урні, яка лише загула, мов порожня діжка.
Постой-ка, молодой человек! Погоди!
Василь спритно ухилився від мідної тростки, якою незнайомий пан хотів підчепити його за рукав піджака, і вже готувався дременути, незважаючи на те, що таки добряче забив ногу, коли пан удруге попросив його зачекати, і то вже чемніше.
Шо вам треба од мене? Я нічого не бачив! Самого обікрали
Василеві аж ніяк не хотілося бути чемним. У кишенях вітер грає, ще й цей пан із тросткою вчепився. Можливо, він шпиг, який потягне його до поліції та змусить свідчити, що ні до чого не призведе. Чистісіньке марнування часу.
Молодой человек, не ты ли так лихо гарцевал на арабе, когда граф Браницкий продавал мне коней?
Василь придивився до пана й упізнав у ньому того іноземця, який купив у графа Владіслава коней для цирку. Відтак заклав руки в кишені й позадкував діло набувало не вельми приємного розвитку. Цей дурень-іноземець відвалив тоді небачені гроші, пізніше ж, видно, зрозумів, що переплатив, і кинувся шукати графа Браницького, а того вже й нема за старою адресою. Василь уявив собі пику пана, коли він приведе до нього ще одного кредитора, і аж похолов. Іноземець спостеріг Василевий маневр і кинувся йому навперейми.
Молодой человек! Ты должен нас выручить! Я как директор цирка тебя прошу! Пойми, у нас программа, а Лили сегодня не выйдет на манеж, потому что упала вчера, чудом осталась жива. Подмени её! Я заплачу!
Пан швидко сягнув до власної кишені й дістав візитівку, яку примудрився тут-таки вкласти Василеві в руку.
«ЗамЪчательно превосходная дрессировка лошадей на свободЪ директоръ господин Сципионе Чинизелли».
Білий папір був на дотик приємним, легким, утім, відтягував Василеву руку й уселяв у голову сумніви. Справді, Василь хвацько тримався на коні, наче справжній джиґун, міг перекрутитися на конячому крупі, зробити стійку на руках і знову опуститися в сідло. Усе це він робив задля парубоцької розваги, як і дехто з молодих машталірів на кінному заводі. Виступати на публіці за гроші то була геть інша тема. Василь хотів уже повернути картку й відмовитися, але враз відчув легенький дотик сумління. А як же Маруся? Їхнє весілля? Де взяти грошей? Ті, що вкрали, уже не вернути, а нові так швидко не заробиш. Най буде, що хоче.
Згода, пане навіть із папірця Василь не прочитав би імені директора цирку з першого разу, виручу вас сьогодні. А скільки дасте за виступ?
Это же совсем другой разговор! Пойдем же, тут пешком недалеко до цирка. Я тебя не обижу.
Пан із мідною тросткою міцно вчепився в рукав потертого піджака, ніби боявся, що машталір передумає та дремене від нього. Василеві не лишалося нічого іншого, як поволоктися за директором цирку напівсонним Петербургом.
* * *
Василь оглядівся: він уперше був у такому розкішному місці. Що воно таке? Казковий палац? Коні в стійлах, а поруч мармуровий фонтан. Василь подивився на пана Чинізеллі той мовчки всміхався, спостерігаючи, яке враження справили на хлопа циркові стайні.
Подожди, брат! Ты еще нашего купола не видел. Вот там краса! Рот уже не сможешь закрыть. Ты только подумай: никакой опоры либо колонны под нашим куполом нет. Держится словно по волшебству.
Василь, хоч і не відразу, завважив арабів, яких продав циркачеві граф Владіслав. Вони стояли окремо від інших коней. Один із них, якого граф Браницький нарік Одважним, голосно заіржав, упізнавши Василя.
Одважний От де ти, брате!
Василь сягнув до кишені, шукаючи хлібну скоринку, але не знайшов. Так і лишився стояти із закладеною в кишеню рукою.
Вот, держи! пан Чинізеллі подав Василеві сріблясту вуздечку, повідець якої був розцяцькований лискучими камінчиками, і наказав загнуздати Одважного, що його вже встигли перезвати в цирку на Валета.
Ну, пошли на манеж, покажешь, что умеешь.
Яскраве світло софітів засліпило Василя. Здавалося, Валет був більше призвичаєний до циркового манежу, ніж його вершник, який уперше в житті опинився в цирку, і то не в глядацькій залі, а відразу на арені. Раптом у цьому фосфоричному світлі Василь розгледів баришню, яка крутилася сторч головою на одній нозі, зачепленій за товстий шнур. Баришня то злітала до самого циркового купола, то спускалася нижче, виробляючи стрункими ніжками неймовірні піруети.
Воздушная акробатка, прошелестів директор Василеві, зауваживши його неприховане захоплення.
Справді-бо, небесна танцівниця зачарувала Василя. На ній було трико ніжно-рожевого кольору, яке обтискало всі її принади. Василеві навіть спершу здалося, що вона геть без одягу. Він не знав, де подітися, бо ще зроду-віку не бачив дівки без спідниці і, власне, без спіднього. Нарешті циркачка теж помітила машталіра на коні й помалу спустилася додолу. Вона відстібнула спеціальну петлю, закріплену на нозі, і граційно вклонилася. Пан Чинізеллі галантно кивнув акробатці й послав їй повітряний поцілунок на знак свого захоплення.
Это наша Мери восходящая звезда цирка Сципионе Чинизелли. Видал, какие чудеса творит? Далеко пойдет, бестия, ежели замуж не выскочит. А теперь ты, голубчик, покажи нам свои чудеса. А мы сядем с Мери и понаблюдаем, как простые зрители.
Василь усе не міг отямитися, щиро захоплений виступом акробатки. Він нічого не чув і не бачив, тож панові Чинізеллі довелося двічі сказати, перш ніж Василь погнав Валета алюром по колу. «Экий бестолковый хохол Еще сорвет номер к чертям собачьим», із прикрістю зауважив подумки пан Чинізеллі, неприємно заскочений Василевою недолугістю. Директор уже пошкодував, що запросив Василя до цирку, утім, за кілька хвилин забув про все на світі, бо машталір дзиґою крутився на коні, виробляючи справжні дива, про які його щойно просили.
Бестия! Далеко пойдет! шепотів Сціпіоне Чинізеллі цього разу вже на вушко Мері з цілковитим захватом. А ведь этот хохол самородок, за ним никакой школы нету. А плечи! Какой размах! Какая силища в руках Ты только полюбуйся, Мери, до чего хорош!
Проте Мері не треба було переконувати, вона ще раніше за директора Чинізеллі оцінила Василя, а зараз заворожено ловила кожен його рух на арені. Ех, прийшов би він на три-чотири години пізніше, коли вона перебереться в розшитий лелітками костюм, наведе чорні брови замість власних рудих і запудрить ластовиння, яке хтось ніби задля насмішки щедро понасипав їй на щічки, носик і навіть плечі.
Василь уже зіскочив із коня і, важко дихаючи, підійшов до барєра, за яким сиділи пан Чинізеллі й Мері.
Ну що, пане директоре? Підходить для вистави чи чогось іншого утнути?
Василь не так старався для директора цирку, як хотів справити враження на баришню в рожевому трико, яка крутилася під куполом цирку, ніби райська пташка. Здаля, у яскравому світлі, Мері здалася Василеві золотокосою красунею, але чар розвіявся, щойно машталір підступив ближче до циркачки. Перед ним сиділа, закинувши точену ніжку на ніжку, дівчинка років пятнадцяти, руденька й непоказна. Лише блакитні очі видавалися привабливими на густо вкритому ластовинням обличчі. «Ти диви Ні білолиця, ні чорноброва» тільки й устиг подумати Василь.
Отлично! Что ж тут скажешь? Будем готовить тебя, брат, к вечернему выступлению. Тебя, кстати, как зовут? Василь? Нет, так не пойдет. Будешь, значит, Базилием, цыганским бароном. Публика поверит ведь ты чернявый, кучерявый, писаный красавец. И не скажешь, что из хохлов. Вот Мери поможет тебе с костюмом, она у нас еще и мастерица-искусница, и шьет, и переделывает одёжу для выступлений.
По цих словах пан Чинізеллі закурив чорну сигару, достоту таку смердючу, що Василь ледь не закашлявся. Мері також поспіхом рушила за лаштунки, жестом запрошуючи Василя за собою.
Вообще меня Машкой кличут. Это меня дирехтор перезвал для афиши, ну вроди как тебя. А ты, штоль, и вправду хохол? Как же ты сюды попал?
Мері виявилася геть не такою соромязливою, якою трималася при директорові. Вона засипала Василя запитаннями й говорила далі, навіть не думаючи чекати на відповідь. Водночас вона тягнула графського машталіра темними коридорами кудись углиб цирку, поки не спинилася перед черговими дверима й не копнула їх ногою. У тісній комірчині було темно й душно, два невеличких віконечка в рівень із підлогою кидали мало світла. Сюди, як здогадався Василь, скидали старі костюми й узувачку. Машка-Мері спритно діставала одну за одною яскраві чоловічі сорочки, що й справді скидалися на циганські лахи, не перестаючи при тому теревенити.