Йогане Карловичу, татові доктора треба Пошліть когось у Ставище по лікаря Христом Богом вас прошу! Ми заплатимо. У батька є гроші
Маруся терла кулаками очі, як маленька, і Йоганові Карловичу стало шкода її. «Винна чи не винна згодом розберемося. Справді-бо, треба старшого машталіра рятувати», подумав німець, а вголос запевнив Марусю, що зараз таки пошле по лікаря, навіть сам по нього поїде, бо йому треба до Ставища. Маруся нетерпляче шморгнула, і німець поспішив вийти. Він і сам був радий забратися з Флорової хати, бо вигляд потовченого господаря наганяв на нього паніку.
Маруся трохи заспокоїлася. Вона повірила, що допомога вже близько. Лише на хвилинку прилягла на ліжко, щоб трішки відпочити, а прокинулася вже надвечір. Лікаря все не було.
* * *
Так сталося, що того дня ставищанський лікар Дувід Янкелевич Пакеншилер був із самого ранку в тяжкого пацієнта й повернувся до себе назавтра надвечір. Йоган Карлович лишив записку, яку лікареві подали, щойно він зявився вдома. Дувід Пакеншилер зрозумів, що йдеться про тяжке каліцтво, яке потребує термінового втручання, але був дуже втомлений і справедливо розсудив, що перші години безнадійно втрачено. Хворий або виживе кривим на одне око, або помре, якщо рану інфіковано. І все відбудеться незалежно від його допомоги. Лише ранком третього дня Дувід Янкелевич заявився зі своїм шкіряним саквояжем до Флора й заохав. Флорове око до того часу витекло, і зарадити вже було нічим.
Чого ви, панночко, відразу не послали по мене? Адже око вашого батька можна було врятувати! напустився лікар на бідну Марусю, добре розуміючи, що просто робить із неї крайню.
Маруся закрила обличчя руками, вона не могла повірити, що батько лишиться однооким.
Ну-ну Ваш батько зостався живим після такого струсу мозку. Це вже добра новина! Хай не встає поки з ліжка. Я заїду завтра, щоб знову його оглянути, трохи помякшав Пакеншилер, помітивши Марусину безпорадність. Ось, давайте йому, щоб гарячка швидше відступила.
Лікар дав Марусі кілька пакетиків із хініном, отримав належне за свій візит і поїхав назад до Ставища, де по вівторках був великий базар. На містечковому базарі чутки: той товар, що його додають безплатно до будь-якої покупки. Чутки тут ніколи не залежуються, а поширюються миттєво. Тож зовсім не дивно, що до обіду вже всі знали про лихо, яке сталося зі старшим машталіром Браницького. Флор Ігнатович багато років закуповував фураж і все потрібне для кінного заводу, водився з дрібними й великими торговцями, які промишляли в Ставищі, тим-то всі його знали. Торгаші обступили Дувіда Пакеншилера й почали випитувати про Флора. Першим підступився до нього Юліан Ясенський, який ні сном ні духом не знав, що сталося з його майбутнім тестем, бо лише зранку прочунявся після затяжної гулянки й теж виїхав на базар. Пакеншилер відповідав ухильно, натякаючи на дивну пригоду з конем. Але народ, охочий до вигадок, уже поніс по містечку нісенітниці, одна безглуздіша за іншу. Очевидців не було, ніхто напевно не знав, що сталося з Флором: чи він упав із коня й пошкодив око, чи настромився на ніж грабіжників, які залізли до нього на свято Словом, уяві балакунів було де розгулятися.
Ясенський хотів відразу їхати до Флора, але тоді згадав про чайну, де він не показувався кілька днів. Юліан розсудив, що, раз до Флора навідується лікар, справи майбутнього тестя не такі вже й погані. До того ж Ясенський не любив вигляду крові й іще на службі в армії уникав ситуацій, коли треба було супроводжувати покалічених солдатів до лазарету або виголошувати догану заюшеним власною кровю зірвиголовам. Зваживши всі за та проти, Ясенський таки подався в бік тракту, а не в бік маєтку Браницьких, як хотів спершу.
Четвертого дня після пригоди Флор остаточно опритомнів. Сперся на подушку, бо піднятися все ще не мав сил, і роззирнувся хатою. Йому здалося, що він повернувся додому після далекої подорожі й усе вже тут не так, як було тоді, коли вирушав у мандри. По суті, так воно й було. Флор блукав невідомими світами, бачився й розмовляв із покійною дружиною і нині, прийшовши до тями, навіть не знав, котрий зараз день. Маруся ж увесь цей час хазяйнувала та прибирала, щоб чимось себе зайняти. Вона перепрала всі закривавлені рушники. Потім попросила в Йогана Карловича трохи вапна й заходилася забілювати криваві патьоки на стінах. Графиня лише раз прислала дівчинку з кухні довідатися, як здоровя Флора Ігнатовича й чи нічого не треба Марусі.
Розділ 5
Петербург, 1899
Була субота, свято Маковея. Шикарну вулицю Італійську ще не вимели як слід, бо двірники сьогодні встали пізніше. Святкового дня Петербург прокидався довше й із великою неохотою. Василь глибоко затягнувся столичним повітрям, яке хоч і відгонило трохи болотом, усе ж видавалося чистішим після наскрізь прокуреного номера графа Владіслава. Василь зайшов у булочну, що була на першому поверсі прибуткового будинку, де граф винайняв дві кімнатки, і купив пиріжок за грошик. Їсти хотілося так, що аж шлунок зводило, але граф Владіслав видавав із кожним днем дедалі менше й менше добових, а власні кошти, зашиті в підкладку піджака, Василь чіпати не хотів, бо то були гроші на їхнє з Марусею весілля. Від голоду він аж сплюнув під ноги. Зроду-віку так не робив, але тут, у столиці, надивився всяких звичаїв і мимохіть перебрав деякі з них. Камінні каріатиди десь високо під карнизом закотили очі від смутку, на який мали свої причини, але Василеві чомусь здалося, що вони плачуть за ним і що нічого, крім печалі, йому це дивне місто не принесе.
Щось порушувало цей суботній день, додавало щему. Десь грала скрипка так тужливо, мов хтось водив майстерним смичком по нервах. Василь пройшов трохи вперед, рухаючись на дивні звуки, і побачив сліпого скрипаля, біля якого вже почав збиратися чималий натовп по-празниковому вдягнутих міщан. Василь і собі зупинився. Він відчув, як щось заворушилося насподі, бо скрипаль заграв знайоме з дитинства «Їхав козак за Дунай». Здавалося, ці звуки виймали душу. Ураз занило серце й так захотілося додому, побачити Марусю, батьків, що, якби його, Василева, воля, взяв би й побіг звідси. Цікаво, як там удома? Граф Владіслав пише до маєтку нечасто. А от графиня Лідія шле йому листи ледь не щодня, тож Василеві доводиться щоразу бігати на їхню стару адресу по пошту. Граф, щойно приїхавши до Петербурга, спинився на Невському проспекті, у помпезному готелі «Москва». Мармурові сходи, античні скульптури, шик і лоск, перешіптування швейцарів за спиною про те, що «тут у сороковых живал поет Некрасов, а опосля, в пятдесятых, и композитор Глинка чаевал с высшим обществам, а нынче всякая шушваль селится» Тоді «Москва» засліпила Василя своєю розкішшю, а слова персоналу про «шушваль» він сприйняв, звісно, на власну адресу, хоча й графові Браницькому просто поталанило оселитися в дорогезній «Москві». Граф доволі вдало продав відразу восьмеро коней у цирк якомусь іноземцеві. Циркач довго торгувався, але пан Владіслав таки виборов високу ціну. Щось із цих грошей переслав у маєток пані, але більшу частину тут-таки й промотав, спокусившись на столичні принади. За місяць довелося переїхати в номери на Італійську вулицю, тихішу та скромнішу, де пан і його лакей із машталіром ділили невеличке помешкання вже без ванної спільна вбиральня була одна на весь поверх. Після переїзду граф Браницький нібито взявся за розум і став ходити з Василем на кінний базар у присутні дні, торгувати дванадцятьма конями, що лишилися. Коні були гарні, тому й ціна була висока, торгівля йшла не так скоро, як хотілося б. Але мало-помалу майже всі араби графа Браницького продалися. Лишилося двох продати, а тоді на потяг і додому.
Василь відчув, що його так здавили в натовпі, що ще трохи й затріщать ребра. І майже відразу хтось надривно заверещав:
Держите вора! Каравул! Обокрали!
Наступної миті троє шкетів побігли мощеним тротуаром. Засюрчав свисток городового, який ніби з-під землі зродився. За шкетами кинулася частина натовпу з бородатим двірником на чолі, решта ж узялася перевіряти власні гаманці, годинники та прикраси. Тут і там лунали обурені вигуки й жалісливі зітхання. Спритні підлітки встигли в багатьох «позичити» щось цінне «на память». Василь і собі лапнув кишеню, де він власноруч ушив у підкладку кілька червінців, і похолов. Грошей не було! Сама дірка Василь зловив на собі співчутливий погляд якоїсь старої пані й кинувся наздоганяти малих посіпак. Зовсім скоро він порівнявся з погонею. Як на гріх, товстий городовий упав посеред вузького проходу між будинками, куди шаснули злодійчуки, і загородив усім шлях. Двірник заходився коло нього, але все не міг його підняти. Дорогоцінні хвилини спливали, і вже стало ясно, що спритники втекли.