* * *
Більшу половину неба затягло важкими темними хмарами, які прорізували гострі та швидкі блискавки. Десь за річечкою Тарганом, що відділяла графський маєток із заводом від Іванівки, уже гуркотіло. Наближалася справжня буря. Флор Ігнатович, провівши гостей, так і стояв на ґанку. Поринувши у власні думки, він не помічав негоди. Його злегка похитувало чи то від випитого, чи то від щастя, що так неждано звалилося на нього з донькою.
Зі святом, свате! Чи вже й не свате? Що скажеш?
Гива, батько Василя, ніби з-під землі вродився перед старшим машталіром.
Драстуй, сусіде! І тебе зі святом! Флор не знав, де очі діти. А що маю тобі казати?
Раніше між Гивою та Флором не виникало жодних непорозумінь. Обоє змалку працювали на кінному заводі, обоє вивчилися на машталірів, одружилися, оселилися поруч, ростили дітей. Бувало, Лександра, Гивина дружина, заходила по-сусідськи, щось підказувала, помагала з маленькою Марусею, особливо попервах, коли Флор щойно овдовів. Частенько Лександра саджала малу обідати поруч зі своїми синами, жаліла сирітку, коли та збивала колінця чи лікті, бавила іноді й цілий день, а коли Флор вертав з роботи, заносила сонну на руках додому.
Старшому машталірові враз зробилося мулько: «От тобі й на Принесла нечиста Гиву». Високий і широкий у плечах Гива видавався розлюченим велетом проти звичайного на зріст, трохи корячкуватого Флора. Старший машталір відступив до дверей, хоча й добре тямив, що від Гивиної люті його жодні двері не врятують. А чутки про Гивину люту силу ходили одна страшніша за іншу.
Старий граф Браницький привіз Гиву ще малим із Кавказької війни. У панській економії подейкували, що той був графським байстрюком, що народила його грузинська княжна, яку Ксаверій Браницький покохав першим сильним почуттям, і вона відповіла йому взаємністю. Коли стало відомо, що княжна при надії, граф намовив її їхати з ним в Україну. Закохані втекли без батьківського благословення, однак їхнє щастя було недовгим. Княжна померла дорогою, а новонароджений хлопчик лишився графові. Ніхто точно не знав, де тут правда, а де вигадка. Гива мовчав про себе, а розпитувати щось, знаючи його й справді кавказький норов, дурних не було. Втім, і покійний Ксаверій Браницький, і його син Владіслав ставилися до Гиви по-особливому, закриваючи очі на його пянство й бійки, хоча він був простим собі машталіром. Когось іншого давно звільнили б, але Гиві все миналося. Хіба інколи старий граф закликав його до себе й журив за чергову витівку. У всьому ж іншому Гива був звичайним собі мужиком і сам інколи дивувався, у кого це вдався його старший Іван, на диво тямовитий і меткий, змалку поведений на книжках. Гива завіз його до Білої Церкви й віддав там у науку. Казали, що Іван вибився в люди. Менший же, Василь, пішов слідом за батьком у машталіри.
Я ж до тебе як до брата рідного А ти мого сина зневажив Недарма ж ти наполігся, щоб мого Василя взяли в обоз! Василь поїхав, а ти Марусю панові взявся продавати скреготнув зубами Гива. Паскуда ти паскуда з паскуд
Чи ти пяний? Чи що тобі сталося? Флорові не було куди подітися, бо Гива навис над ним, мов судний день. Брат не брат Усяк про себе дбає, і ти на моєму місці вчинив би так
Флор не договорив, бо Гива зненацька штовхнув його. Флор Ігнатович не втримався на ногах і полетів під власний ґанок. Гива кинувся на нього зверху й узявся товкти кулаками, виказуючи за Василя й Марусю. Перші важкі краплі впали на лиця обох чоловіків, і від цього здалося, що вони плачуть.
Дядьку, що ж ви робите? Пустіть батька!
Маруся, яка почула ґвалт і вибігла надвір, кинулася Гиві на спину, але він струснув її, немов кошеня, і далі гатив Флора куди прийдеться. «Рятуйте!» кричала Маруся, але дощ, що впав раптово, як це часто буває влітку, глушив її слова, накривав скляною стіною, обпікав холодними краплями.
Негода посилювалася щохвилини, і земля під ґанком стрімко мокріла, перетворюючись на болото. Обоє чоловіків уже добряче забрьохалися. Здавалося, що це не люди бються навкулачки, а чорні демони пекла зійшлись у двобої. Раптом розлігся неймовірний гуркіт, і наступної миті іванівська деревяна церква запалала, наче сірник. Гива струснув головою, ніби проганяючи від себе ману, і подивився на закривавленого Флора, який лежав без тями. Вулицею бігли люди з відрами й лопатами. Гива позадкував, а тоді побіг за всіма, ніби також поспішав на пожежу.
Маруся кинулася до батька. Флорове обличчя нагадувало шмат мяса, а замість правого ока набігла кривава ґуля, що й самого ока вже не було видно.
Тату, таточку, вставайте!
Маруся марно силувалася підвести батька. Сукня на ній змокріла та прилипла до спини, важкі холодні градини боляче били по обличчю й руках. Але Маруся не помічала цього. Вона наважилась і вдарила батька по щоці так її колись учила графиня. Флор опритомнів і важко застогнав. Спираючись на дочку, він насилу звівся на ноги, подолав кілька сходинок ґанку, перевалився через поріг і, дотягшись до ліжка, знову знепритомнів.
Уклавши батька, Маруся стягла з нього сорочку й закусила губи, щоб не заплакати. Скрізь по Флоровому тілу були криваві сліди від Гивиних кулаків. Проте найдужче постраждала голова нещасного Флора: біля вух запеклася кров, а з правого ока сочилося щось непрозоре. Маруся внесла води й узялася обмивати батька від крові та бруду. Швидко вода в мідниці стала майже чорна.
Тату, таточку, скажіть що-небудь
Раптом Марусі здалося, що Флор не дихає, і вона знову стала його термосити. Батько застогнав і на мить розплющив ліве око. «Живий, зраділа Маруся. Але йому треба лікаря. Може ж, графиня з самого ранку пришле когось по мене? Отоді вже хтось поїде до Ставища по доктора». Маруся, звісно, не знала, що графиня Лідія зустріла в ставищанському костелі Вікентія Монтрезора й поїхала до його маєтку подивитися на золотих рибок. Слово за слово, і графиня лишилася до вечері, а тоді вирішила й заночувати в пана Вікентія, тим паче що Монтрезорова небога дуже її про це просила. Ніхто в маєтку не знав, де поділася графиня після служби. Лідію Браницьку відшукали аж наступного дня, щоб повідомити про пожежу в її маєтку, від якої, на щастя, ніхто не постраждав.
Знагла Маруся помітила, що хтось ходить під вікном і заглядає крізь шибку. «Боже мій, це ж Гива повернувся» Маруся впізнала батькового кривдника. Це й справді був Гива, який прочуняв під дощем і вжахнувся зробленому. Він притиснувся лобом до скла й намагався щось розгледіти в напівтемряві кімнати. Гива не насмілювався озватися чи постукати, усі його запал і лють ніби випарувалися від полумя пожежі. Маруся відчула, як її зуби цокотять. Вона кинулася до дверей і взяла їх на залізний засув, а тоді потушила на столі гасову лампу. Мить спливала за миттю, а Гива все стояв у них під вікном, притулившись лобом до скла.
Флоре, Марусю, пробачте Я не хтів Якась мана найшла на мене
Маруся відчула, як від цього голосу побитого щеняти, яким несподівано заговорив Гива, волосся в неї на голові стало сторч. Їй здалося, що то не Гива, а якась потойбічна почвара в образі Гиви явилася, щоб звести її з батьком зі світу. Маруся почала тихо проказувати «Богородицю», і за третім разом Гивина страшна мармиза зникла з їхньої шибки.
* * *
Кволий ранок, що ледь зводився на ноги після нічної бурі, не приніс бажаного полегшення. Флорові ставало дедалі гірше, а Маруся вже хиталася від утоми. Вона вмилася, переплелась і вже зібралася йти по допомогу, коли у двері постукали. На порозі стояв панський управитель Йоган Карлович, білобрисий німець, у віданні якого був цілий маєток. Зранку йому доповіли, що з Флором сталася пригода.
Була бійка? Хто це так потовк батька?
Управитель, побачивши Флора, швидко зметикував, що той із кимось побився. Маруся втупилася в підлогу й не знала, що відповісти. Якщо скаже правду, Василевого батька закриють у холодну, викличуть околодочного, а тоді невідомо, чим діло скінчиться Маруся пожаліла Гиву й вирішила його не видавати.
Батько, здається, упав із коня поволі видушувала із себе брехню.
З коня? Я правильно зрозумів баришню? здивувався Йоган Карлович.
Так Упав учора ввечері
Управитель, звісно, не повірив жодному Марусиному слову. Він добре знав, що Флор давно сам не обїжджає коней. «Щось тут не те. Темнить дівка» Йоган Карлович узявся оглядати кімнату, але нічого підозрілого, крім купи закривавленого шмаття, не побачив. «Не могла ж донька сама його потовкти?» такої думки управитель не міг навіть припустити й узявся заново розпитувати Марусю, але вона не витримала й перебила управителя: