Раптом Прокіп устав із-за столу й заговорив різким неприємним голосом:
Ну что же, Флор Игнатьевич, по старому обычаю заведу байку про куницу и добра молодца, как говаривают у вас тут, среди хохлов.
Далі Маруся ледь розібрала мовлене Прокопом про мисливські лови, усе ще до кінця не вірячи в батькову зраду. Повірила, лише коли почула недвозначне запитання Прокопа наприкінці розказаної приповідки:
Спрашиваем у тебя, Флор Игнатьевич, согласен ли ты, родитель, отдать дочь свою, Марию, за доброго молодца Юлиана?
Згода! Такий зять мені до душі! Від хвилювання Флор трохи осип і затинався на кожному слові. Він шумно видихнув, немов завершив якусь дуже важливу справу.
Марусі здавалося, що це якийсь дурний сон і що батькова підступність так само сниться їй. Невже батько погодився віддати її за нелюба, набагато старшого за неї чоловіка, хай і пана? Маруся підвела очі та спантеличено поглянула на тітку Олену, яка настирливо вкладала їй до рук хусточку, щоб подати молодому.
Таточку, тату як же це? Що ви надумали зробити зі мною, таточку? Гіркі сльози покотилися з Марусиних очей, так ніби шовкова хустина вже завязала їй білий світ і тільки й лишилося чекати, коли її покладуть поруч із матірю на сільському цвинтарі. Тату, я собі щось зроблю, а за пана не піду
Флор збуряковів. Чого-чого, а такого від своєї тихої та слухняної доньки він не чекав. До сліз, до скарг був готовий, але ж не до погроз! Вона ж іще молода, щоб власною долею розпоряджатися. Кому ж, як не батькові, усе владнати, тим паче коли трапився такий випадок?
Та не слухайте ви її! То вона не тямиться від радощів! Тітка Олена, силувано сміючись, сама вклала шовкову хустинку в наставлену долоню Ясенського.
Олена Ігнатівна боляче стиснула Марусину руку й потягла її через сіни на кухню. Якби її воля, вона б зарядила дурній дівці добрячого ляпаса. Але ж Флор Носиться зі своєю Марусею, наче з панночкою, ось нехай тепер тішиться її вибриками. Ясно як божий день, що таку хоч бий, хоч умовляй пуття не буде. Одна надія, що Боженька дасть Марусьці розуму не відштовхнути щастя, яке саме йде до рук, а добрі люди з часом укладуть у голову те, чого батько не спромігся вкласти.
Тітка без жодних жалощів набрала повен рот води й приснула на Марусю, що заходилася від ридань, наче мала дитина.
Ну й чого ревеш? Совісті не маєш! Батько пнеться з останніх сил, щоб у люди тебе вивести А ти?
Тітка Олена згадала своє сватання, чимось схоже на Марусьчине, коли її шістнадцятирічною дівчиною теж видавали заміж за нелюба, удвічі старшого за неї. І нічого. Змирилася-злюбилася, Василину нажила, щоправда, овдовіла рано. Але то вже, видно, така доля.
Племінниця вже не ридала, лише схлипувала вряди-годи. Тітка Олена втомлено плюхнулася на деревяний стілець, зіперлася ліктями на невеличкий столик і замислилася. Отак і життя минуло, зоставивши по собі лише згадки про молодість і чорні, нароблені до мозолів руки. Брата вона добре розуміла, а його бажання вирвати доньку із замкнутого кола вічних наймів і тяжкої праці здавалося їй цілком природним. Якби її Василині трапилася нагода вибитися в панство, то й вона, Олена, схопилася б за неї обіруч, а доньку скрутила б у баранячий ріг, якби та тільки слово пискнула.
Дурна ти, Марусько, ще й нерозумна! Будеш панувати! Не рюмсай, кажу. Краще випєм за твоє сватання.
Тітка Олена налила дві чарки самогону й підсунула одну до Марусі. Маруся тільки нижче схилила голову. Тітка сприйняла це за погорду та вдруге ледь стрималася, щоб не заліпити племінниці ляпаса.
Ну як собі хочеш, а я випю ще й закушу. Тітка недобре глянула на Марусю й таки перехилила чарку.
Флорова сестра підсунула до себе полумисок вареників, які сама ж і наліпила, і перехилила ще й чарку, що її налила для Марусі, аби добро не пропадало. Випивши, Олена Ігнатівна посміливішала. Слушно розсудивши, що «нікуди ж ти, Марусько, не дінешся, якщо батько згоду дав», тітка посунула в сіни, щоб підслухати тихцем, про що домовлятимуться брат із паном. Флор потім ані слова не скаже, і ні в кого буде запитати
Чоловіки у світлиці теж випили й закусили. Вони говорили так голосно, що можна було й не йти до сіней, навіть у кухні все було добре чути.
На Покрову справимо весілля, басував Флор.
, пяненько сміявся на те Ясенський, що від щастя несподівано перейшов на рідну мову та став пропонувати відгуляти весілля наступного тижня.
Та годі ж бо! заперечував Флор, не на жарт заскочений таким натиском майбутнього зятя. Ще ж Успенський піст до Пречистої. Хто ж у піст жениться? Та й люди пащекуватимуть. Понавигадують казна-чого
Ясенський знову сміявся й казав, що йому начхати на людей. Практичний Прокіп став указувати Юліанові Казимировичу, що навіть ксьондз не дозволить вінчання в піст. Та й тижня буде мало для підготовки. Урешті Флор погодився відгуляти весілля наступної ж неділі після першої Пречистої, тобто за три тижні. Коли все було зясовано, коли вже добре випили й закусили, рябий Прокіп, ніби раптом згадавши про свої обовязки свата, завів хитру балачку. Зрозуміло було, що діяв він за наказом Ясенського, але скидалося ніби за власною волею, дбаючи про майбутнє свого пана.
Так што же, батька? За дочкой приданного надобно прибавить, значится. Все ж отдаешь её за шляхтича, будет как сыр в масле кататься. Прокіп почав здалека, як роблять бувалі торгаші на великому ярмарку, намагаючись обкрутити наївного покупця.
А що ж я можу додати, коли нема більше нічого? Землі я не мав ніколи. Арабів обох віддаю за донькою, як і обіцяв. Гроші даю Слово дав і дотримаю. Спитайте хоч кого, чи порушив коли Флор Ігнатович слово? Флор загарячкував. Прокопові натяки здалися йому ущипливими.
А бричка, батя? не вгавав Прокіп.
А що бричка? удавав, що не розуміє, Флор.
Для чего тебе бричка, коли ты коней отдаешь?
У світлиці запала така тиша, що, здавалося, чутно було, як муха пролетить. Бричка становила особливу Флорову гордість. Старший машталір довго терся серед панів, возив із графом Браницьким коней на продаж, бував на різних виставках не лише в Петербурзі й Варшаві, а й у далекому Парижі. Усе життя Флор тягнувся до панів, хотів хоч у чомусь бути з ними нарівні. Тому, коли викохав собі арабів, відразу замовив бричку в знайомого білоцерківського майстра. Бричка була не абияка, а справжня панська, із лакованими поручнями, відкидним верхом, із лавицею, оздобленою мякими подушками. Це була мрія, яку Флор плекав усе життя. І ось тепер він мусив поступитися нею з примхи свого шляхетного зятя.
Що ж, беріть і бричку, глухо промовив Флор.
Вот это дело, батька! Дочка у тебя одна, не гоже за ней жалеть приданное. Не гоже
Було чутно, як Прокіп ляснув Флора по плечу. Забулькала оковита, наповнюючи чарки, захрустіли на зубах малосольні огірки, що їх цілий слоїк принесла зранку Олена Ігнатівна. Сама Флорова сестра вражено прикрила рота рукою, щоб не ахнути. Адже її брата грабували просто посеред білого дня в його ж власній оселі. Олена аж упріла від хвилювання. Їй кортіло зазирнути до брата й подати йому знак, щоб не поспішав давати слово за бричку, але було запізно, бо трикляте слово вже вилетіло, наче горобець, якого годі спіймати.
* * *
А ти все киснеш? Тітка Олена не мала на кому зірвати злість, бо нікого, окрім племінниці, поблизу не було.
Я графині Лідії поскаржуся глухо видала Маруся.
Ой Люди добрі! Поскаржиться вона І чим Браницька тобі поможе? Ніц вона не зробить Бо на те і є батькова воля та благословення, щоб дітей женити.
Маруся зіщулилася під неприязним тітчиним поглядом. Таки правду тітка каже. Нічого графиня тут не вдіє, ані плачі не поможуть, ані сльози не зарадять. Але скоро повернеться Василь, і вони втечуть кудись разом. Поїдуть до великого міста й повінчаються. Батько пересердиться та пробачить. А Ясенський хай шукає собі когось іншого.
Маруся поклала голову на руки та стала чекати. Їй здавалося, що кожна прожита хвилина наближатиме зустріч із Василем. Але час, як на гріх, завмер на місці, наче в жаскому сні, і не думав рухатися вперед. Спекотний день ледь-ледь сунув до свого завершення.
Нарешті Юліан Ясенський зі своїм прикажчиком вийшли надвір. Батько з тіткою Оленою пішли їх проводжати. Марусі ніхто не чіпав, наче всі забули про неї. Пяний Ясенський довго вовтузився біля свого коня-півкровки, бо не міг утрапити ногою в стремено. Прокіп посміхався у руді вуса, уже не вперше спостерігаючи таку картину, адже Юліан таки міг перебрати міру. Флор терпляче чекав, коли майбутній зять влізе на коня. Тітка Олена несподівано розчулилася й заходилася витирати кутиком хустини пяненькі сльози. Їхня Маруська вже зовсім скоро запанує, перебереться до маєтку Ясенських. Ото вже панська челядь заздритиме! Але кому яка доля. Олена востаннє зітхнула й подала братові знак, що не може більше чекати й має вертати до себе на кухню.