Дві гарячі сльозинки викотилися з Марусиних очей і впали їй на руку, обпікши, немов окропом. Марусі зробилося невимовно соромно, як тоді, коли вони з Василем цілувалися за альтанкою в графському парку, а садівник насварився на них та ще й присягався, що розкаже Флорові Ігнатовичу. Вона палко бажала, щоби батько чимшвидше повернувся й урятував її від цієї страшної тітки, що заповзялася вийняти з неї душу. Вона боялася й ворухнутися під важким поглядом Зосії Казимирівни й сиділа, немов скамяніла від лихих чарів. Можливо, тим злим чаклуном був Юліан Ясенський, що, всадивши її на стільця й підсунувши до столу, вимовив якесь слово? Десь за вікном кукурікав півень, пересварювалася челядь, плюскотілася річечка Ціцилія, а Маруся все сиділа за столом і не наважувалася встати, ніби якась забута річ чи порцелянова лялька, що її ще не встигли прибрати назад у коробку після гри.
* * *
Вісімнадцять років Достоту стільки
Флор і сам незчувся, як у нього вирвалося вголос те, що крутилося на думці.
Ой, я вас прошу, Флоре Ігнатовичу, не побивайтеся через юний вік панночки Марисі. Дівицям о такій порі саме час виходити заміж.
«Хіба ж я про те журюся, подумав Флор, що так необережно прохопився й видав себе. Ах, милий пане, ви старші за мою Марусину на вісімнадцять років. А вона всього-то вісімнадцять годочків і прожила на світі. Вона ж дитя ще проти вас»
Флор задивився на панський дім. Його думки від хвилювання плуталися. Це ж скільки всього має цей шляхтич Ясенський, витлумачивши хвилювання старшого машталіра по-своєму, насупився і спідлоба зиркнув на свого управителя Прокопа, а той, стоячи за спиною гостя, розвів руками й пустив очі під лоба. Прокіп уважав, що зробив усе, що міг, бо ж показав увесь маєток гостеві, розписав у яскравих барвах усі принади пана та його статки. А як дурний машталір не збагнув свого щастя, то хто ж йому винен? Прокіп дістав з-за пазухи пачку папірос «Тройка», де червоною фарбою було зображено три конячі морди, а під ними чорним по білому написано: «20 шт. 5 коп.».
І тут коні! дурнувато засміявся Прокіп.
Га? Що? стрепенувся Флор.
Закуримо?
А, ні-ні, я давно вже кинув це діло, махнув рукою старший машталір.
Ясенський, що й собі хотів закурити доброго тютюну, враз передумав і засунув свій срібний портсигар подалі в кишеню. Юліан Ясенський відчув внутрішню боротьбу свого гостя, тільки не міг витлумачити його вагань. А Флор Ігнатович тим часом хвалив себе за те, що відіслав Василя з графом Браницьким аж до Петербурга продавати коней. Василь був гарним машталіром, але майбутнім зятем Флор Ігнатович уже бачив іншого.
Розділ 4
Була субота, свято Маковея. Незважаючи на ранню годину, в Іванівській церкві вже правили. Маруся потягнулася в ліжку й усміхнулася сама до себе. Вона згадала, як графиня Лідія вимовляла сільському батюшці за ранні служби, наказувала шануватись і брати приклад зі ставищанського ксьондза, який ніколи не будив вірян завчасно. Батюшка згідливо кивав, та, однак, чинив по-своєму.
Маруся хлюпнула води в мідницю та стала вмиватися. Через прозорі крапельки на віях і кімнатка, і світ довкола все здавалося різнокольоровим і розпливчастим. Раптом у цих змішаних барвах зявилося обличчя графині Браницької, уже немолоде, ледь припухле від сну.
Марисю, серце, одягайся. Батько забирає тебе на весь день.
Графиня Лідія оперлася повною рукою на одвірок. Маруся стояла проти вікна, і від цього її довге волосся ніби світилося золотою барвою. Графині раптом пригадалася улюблена дитяча книжка з грецької міфології. Там такі ж дівчата, як Маруся, тонкі, стрункі й довгоногі, називалися німфами. Але яка ж із Марусі німфа? Вона ж холопка. Піде заміж за свого Василя, народить купу дітлашні та швидко постаріє від марудної праці. Зовсім скоро нічого не лишиться від цієї тонкої вроди. Дарма вона, графиня, привчила дівку пити каву й розкладати пасьянс. Але що було робити, коли граф цілими днями пропадав на своєму кінному заводі? Тоді вже й самій довелося цікавитися кіньми та навчитися їздити верхи. Як на те, донька старшого машталіра Маруся добре трималася в сідлі й могла скласти компанію графині Браницькій. Матері в дівчинки не було, от графиня і взяла малу до себе і для науки, і для розваги.
А чого батько прийшли? Хіба ми не поїдемо до костелу, пані?
Маруся ледь не потягнулася й лише останньої миті стрималася. Графиня страх не любила позіхань і потягувань, називаючи це «порушенням етикету» і наполягаючи щоразу, що «панни так не поводяться». Лідія Браницька лише невдоволено скривилася, бо не мала зеленого уявлення про справи Флора Ігнатовича. Вона й сама була неприємно заскочена раннім візитом старшого машталіра. Її здивував його врочистий вигляд, а ще більше його загадкове прохання, мовляв, чи не зволить ласкава пані чимшвидше відпустити доньку з ним? Графиня, звісно, відпустила. Що ж мала чинити? Скоро доведеться і зовсім попрощатися з Марусею, вона ж бо заміж збирається. І це мудро з її боку. А от графині було б немудро, старіючи, тримати біля себе молоду вродливицю, до того ж маючи дорослого сина. Олександр Браницький саме мав повернутися до маєтку з Києва. Пані Лідія сама викликала його телеграмою, бо старший Браницький ось уже понад місяць, як поїхав продавати коней до Петербурга і, схоже, не поспішав вертатися. Графиня ж потребувала підтримки та твердої чоловічої руки в управлінні маєтком.
Пані Лідія незмигно стежила за швидкими зборами Марисі, дивилася, як та чесала волосся, спритними рухами заплітала довгу косу, защипувала непіддатливі крючки на сукні, яку зовсім недавно отримала від графині й сама перешила на себе.
Марисю, серце, візьми мій старий капелюшок. Той самий, рожевий, що ти вподобала. Забирай його назовсім, бо вже не носитиму. Такі вийшли з моди. А втім, капелюшок ще цілком пристойний. До того ж молодій дівчині все до лиця, що не вбери.
Графиня востаннє критично оглянула Марусю, ніби благословляючи на незнану пригоду, і жестом відпустила. Треба було й собі збиратися до костелу усе ж хоч якась атракція.
Маруся тим часом затрималася біля великого дзеркала в салоні. Вона вбралася в омріяний капелюшок і, поки ніхто не бачив, роздивлялася себе. Її погляд упав на піаніно, на якому лежала улюблена «Лялька» Болеслава Пруса. Цей новомодний роман, виписаний графинею з Варшави, був прочитаний двічі. Обидва рази Марусею. У пані все ніяк не доходили руки до легкої лектури. Піддаючись раптовому пориву, Маруся відкрила кришку піаніно й зіграла два перших такти «Етюду» Шопена, який лише недавно вони з графинею почали вчити в чотири руки. Вона морщила лоба, згадуючи ноти, які ніби вивітрилися з голови, а тоді провела пальцями по всіх клавішах, змусивши піаніно ображено вискнути, і побігла сходами на перший поверх. Там, навпроти великих вікон із вітражами, її вже дожидав батько.
* * *
Прудкі ластівки літали низько, майже над землею. І Маруся, дивлячись на них, сказала вголос: «Буде дощ». Батько й собі подивився на небо, але нічого не відповів, лише пришвидшив ходу, тож Маруся за ним ледь устигала. Поступово батькове хвилювання передалося й доньці. Коли вони нарешті дійшли до батькового дому, Маруся була сама не своя. Вона звела очі на Флора Ігнатовича, але він і далі мовчав. Уже зійшовши на власний ґанок, Флор востаннє оглянув доньку та штовхнув важкі двері до сіней.
Добридень, Флоре Ігнатовичу, моє шанування, панночко Марисю! Щось ви не квапитеся. Слово честі, ми вже тут усі жданики поїли Просто біля столу, високо закинувши ногу на ногу у вузьких штанях, сидів Юліан Ясенський. Він хутко підвівся й поцілував Марусі ручку, ніби справжній панночці.
Знагла Маруся знову, як і в маєтку Ясенського, відчула себе порцеляновою лялькою, мов героїня роману Пруса. Вона потупилась і не могла навіть звести погляд на цього високого красивого чоловіка, який владно тримав її за руку. Коли ж Юліан Ясенський нарешті пустив її, вона безвольно опустилася на лавку біля столу й лише тоді, трохи отямившись, роззирнулася. На свій подив, Маруся завважила по інший бік святково накритого столу рябого Прокопа, управителя Ясенського, і рідну тітку Олену, меншу батькову сестру. Утім, Олена Ігнатівна, яка все життя працювала в маєтку куховаркою, повна й вироблена коло печі, скидалася радше на Флорову матір. І Прокіп, і тітка Олена свердлили Марусю очима, ніби намагалися продивитися її наскрізь. Від побаченого й почутого Марусине серце могло будь-якої миті вистрибнути з рота й покотитися просто під ноги Ясенському. Батько, зауваживши її стан, спохмурнів, але знову ж нічого не сказав за своїм звичаєм.