Василь повільно встав, стиснув кулаки, так що й кісточки побіліли, і рушив надвір.
Василю, Василю! тяжко посунула за ним Лександра. Не ходи до Флора! Нема там Марусі! Василечку, уже назад нічого не вернеш!
Нате ось
Василь, ніби щось згадавши, швидко обернувся й поставив на стіл торбу, що з нею приїхав із Петербурга. Мати й батько принишкли й уважно стежили, як син викладає гостинці, привезені зі столиці. Матері дві шовкові хустки, ту, що купував для неї, і ту, що для Марусі, бо ж Марусі вже не подарує. Батькові іконку святого Миколи Чудотворця, куплену в самому Ісаакіївському соборі, що, як йому сказали, помагає від пиятики.
А це Василь поліз у піджак і дістав шкіряний гаман, де лежав чималенький гонорар за шість виступів у цирку, відкладений на весілля, якого вже не могло бути. А це Купити треба щось. Краще землю купити й самим хазяйнувати.
Синку, а може, шинок на тракті поставимо? Га? Купимо дерево, зведемо шинок вище чайної Ясенського по тракту й будемо до себе його гостей переманювати. Що ти мовчиш, сину? Купимо ліцензію, як Лейба. Хай Маруська тоді лікті кусає, що від такого хлопа відмовилася!
Батькові слова діткнули Василя до живого. Гива наче навмисне цілив у больову точку, переконуючи не так сина, як себе, що Маруся справді продалася. Гива ніби забув, що Маруся вмовила Флора Ігнатовича не подавати скаргу за вибите око. Василь спохмурнів ще дужче, а тоді розвязав гамана й дістав із нього червінець. Ні слова більше не мовивши, засунув червінець у кишеню та вийшов із хати.
Гиво-Гиво Нащо набріхуєш на Марусю? Не пішла б вона за пана Флор Ігнатович позивався б за око Тебе б у холодну забрали, а її однаково присилували б Така вже доля, видно, а дівка ні в чому не винна
Лександра вже не стримувала сліз. Бачила синову муку, але нічим зарадити не могла. Коли Василь малим збивав коліна можна було прикласти подорожника, поцілувати, пригорнути, і біль минав. Але нині не було в матері ліку на синову рану.
Мовчи! Тебе хто питав? Гива почав наливатися люттю. Бач, розпаскудилися, сміють ще дорікати йому в його ж хаті. Мовчи! Ну пішла дівка заміж. Що з того? Буде інша. І гроші, що син заробив, дурно не пропадуть.
Гива й собі взяв червінця, надів шапку й подався з хати. Незчувся, як ноги вже несли його до шинку в Іванівці. Шинок був малий, у ньому ледве вміщалося до десяти душ, і Гива вже почав вимріювати власну велику корчму на тракті, справжню, поставлену в зруб, а назовні ще й обведену білою глиною.
Сину, ти що тут робиш?
Гива сам собі не йняв віри. Його Василь, який зроду-віку не пив оковитої, уже сидів серед затятих сільських гультіпак і пяненько шкірився до них. Від такого дива Гиві аж перехотілося чаркуватися. Уперше він подумав, що синова журба діткнула того глибше, ніж здавалося йому безчуттєвому чурбакові. «Що то за сила в кохання, подумав Гива, якщо й такого здоровенного хлопа, як Василь, скрутила?..»
Василь пив три дні, і три ночі поспіль його, пянезного, Гива волочив волоком додому. Лександра плакала та трималася за поперек. Синові гроші вона заховала першого ж дня, побоюючись, що Гива їх швидко пропє й промотає. Утім, той, вражений синовим запоєм, і до рота не брав оковитої, сторожуючи Василя, щоб його пяним не обікрали чи не покалічили. Четвертого дня Василь вийшов надвір, знову збираючись піти вже знайомою стежечкою до шинку, коли мало не ніс до носа зіткнувся з Флором Ігнатовичем. Старший машталір із чорною повязкою на оці йшов на обід до панської економії. Попри каліцтво, мав свіжий і бадьорий вигляд. Обличчя йому було начисто виголене, волосся акуратно розчесане й навіть напомаджене, як здалося Василеві. Від Василевої ж зарослої мармизи несло, наче від пивної діжки. Сорочка після трьох днів непробудного пияцтва була геть засмальцьована, а кучерявий чуб збився ковтуном так, що простіше було його зістригти, ніж розчесати.
Василь прочитав насторожений і водночас презирливий погляд Флора Ігнатовича. «Правильно, думає, що його Маруся за мене не пішла Слабак-чоловік» гірко посміхнувся сам до себе Василь. Йому раптом зробилося соромно від свого пияцтва. Василь постояв, подумав, а тоді розвернувся і, замість іти до шинку, пішов на кінний завод.
Василь повернувся до роботи на кінному заводі, утім, ходив туди задля годиться. На коней він не сідав, а шукав приводу зробити щось неістотне, таке, за що машталіри ніколи самі не бралися, а доручали хлопчакам. Так минув перший тиждень після Василевого повернення з Петербурга.
* * *
Суботній ранок не обіцяв нічого надзвичайного. Василь перебирав коло стайні старі попруги, ніби це була неабияка справа, що потребувала його точних рук і мудрої голови. Він швидко впорався й шукав, чого б іще такого зробити. Сперся на одвірок і замислився, що тепер майже стало звичкою. Невідомо, скільки так минуло часу, але раптом Василеві здалося, що позад нього хтось є. Він обернувся й побачив Марусю. Спершу не повірив собі й навіть хотів перехреститися, бо та, яка не йшла з думок, уже стала ввижатися, але Маруся приязно всміхнулася й привіталася, отже, була таки живою, а не примарою, породженою уявою.
Ти? Чого прийшла?
Василеві здалося, що він сердито гарикнув до Марусі, насправді ж лише стояв і дивився, пропікаючи зрадливицю поглядом. Це тривало лише мить, бо Василь відразу одвернувся, удаючи, що надзвичайно заклопотаний і не має часу на пусті балачки. Водночас краєчком ока жадібно ловив новий образ чужої Марусі. Змінилася. Щось невловне зявилося в її постаті. Навіть добре знайомі Василеві темно-синій жакет і фетровий капелюшок мали цілковито інакший вигляд.
«Чужа вона тепер. Не судилося», Василь повторив собі материні слова, які чув від неї зранку, вдень і перед сном. Лександра намагалася чи то заспокоїти так Василя, чи то втовкмачити ці кілька слів, щоб затямив. Якими б добрими не були материні наміри, її мова, почута всоте в різних варіаціях, доводили сина до сказу. Лише пізня вагітність Лександри стримувала Василя від гострого слова у відповідь. Змушував себе, зціпивши зуби, слухати про «чужу» дружину та про «не судилося» Утім, зараз ці слова спливли із надр підсвідомості й прозвучали у Василевій голові, ніби його власні. Напевно, знала Лександра, що потрібної миті закладене нею подіє.
Маруся все стояла й дивилася на Василя, вона й не думала ховатися, як було раніше, коли ще дівчиною бігала до нього на завод. Василь легко, мов пірїнку, завдав на плече кіш, набитий попругами, і мовчки став перед колишньою нареченою, красномовно натякаючи, щоб уступилася з дороги й не заважала чоловікові працювати. Він ані слова не сказав Марусі, лише крізь зуби відповів на її вітання, щиро вважаючи, що розмовляти їм нема про що, та й, власне кажучи, зайве. Щойно він зайшов у темну стайню, як Маруся ластівкою кинулася за ним і, обійнявши обома руками, припала до плеча.
Василечку, братику мій! Де ж ти був? Де був?
Василь немов скамянів. Він чув Марусині ридання, відчував її руки, які обіймали його, бачив, що вона тягнеться до нього, хоче поцілувати, але все це було наче не з ним. Василь запив свій біль у шинку. Хотів вирвати його із серця не вийшло. Тоді забгав своє кохання так глибоко, що ні зустріч із Марусею, ні її сльози, ні пояснення не могли вже його розворушити. Беріг він Марусю для себе, її дівоче вино мало бути найкращим посагом, а не гроші її батька чи араби, обіцяні за неї. Не так сталося, як гадалося. Не справдилося. Іншому дісталося Марусине дівоцтво, з іншим вона лягла на білу постіль.
Несподівано для себе Василь став сміятися, голосніше й голосніше, нервово здригаючись від нападів сміху, немов від ридань. Маруся відсторонилася від нього. Лише тепер Василь завважив, що вона тримає в руках невеличкий вузлик, а під капелюшком по-дорожньому завязана хустка. Маруся наче зібралася в далеку мандрівку й зайшла з ним попрощатися.
Василечку! Прошу тебе, поїдемо звідси. Мені байдуже куди, аби з тобою.
Поїдемо? Куди ж ми поїдемо? Василь пересміявся й гостро дивився на Марусю.
Я привязала Будю в панському парку. Візьмемо й тобі коня. Умовимо пані Лідію, щоб дала хоч якого, гаряче й переконливо зашепотіла Маруся, намагаючись зловити погляд Василя. Василечку, мене ж присилували! Я ж тебе кохала й кохаю