Поїдемо? Удвох? знову для чогось перепитав Василь, ніби не розчув ні з першого, ні з другого разу.
Авжеж, удвох, уже не так упевнено повторила Маруся. Вона дивилась і не впізнавала Василя. Він був чужим і тримався відсторонено.
Так нас зловлять. Твій муж заявить на нас. Тобі присудять жовтого білета А мене як хлопа висічуть і відправлять на каторгу. Василь спеціально дивився вбік, намагаючись словами якомога болючіше діткнути Марусю.
Василечку
Маруся хотіла знову пригорнутися до Василя, але він різко відсторонився від неї.
Василева жорстокість подіяла на Марусю немов розпечене залізо, яким припікають каторжанина, щоб і не думав тікати й завжди носив на собі слід своєї провини. Перший місяць Марусиного подружнього життя був справжнім пеклом. Удень гладка Зосія виїдала очі, щодня дорікаючи низьким походженням, уночі треба було ділити ліжко з нелюбом.
Мені Настка, наша служка, переповіла, що граф повернулися в маєток От я й подумала, що й ти ти ну я подумала
Василь льодяним поглядом зупинив Марусю. Він не міг і не хотів слухати її пояснень, а її сльози його тільки дратували. Згадав раптом, як супроводжував графа Браницького до публічного дому в Петербурзі, як перед паном кружляли безсоромні дівки в мереживах, що майже нічого не прикривали, хапали не лише пана, а і його, Василя, за руки й голосно вигукували французькі слова, описуючи пропоновані на продаж ласки. Пан Владіслав тоді, сміючись, підюджував Василя не бути жмотом і купити собі хвойду на ніч. Але Василь нічого, окрім огиди, до продажних шльондр не відчував. То були курви, які лягали з кожним, хто мав гроші. На диво, схоже почуття зявилося зараз і до Марусі. Вона була з іншим, лягала з ним у ліжко А тепер прийшла сюди й пропонувала йому себе так само, як кілька годин тому пропонувала своєму шляхтичеві. Продажна вона. Усі жінки продаються за гроші. І Маруся така ж.
Василь мовчки кивнув Марусі й пішов до виходу зі стайні.
Василю! Батечку мій! Братику мій рідний! Куди ж ти йдеш? Не кидай хоч ти мене, бо мені вже не жити, як і ти мене залишиш
Маруся не могла повірити, що Василь так просто йде. Вона все ще сподівалася на порозуміння.
Піду до контори й візьму розрахунок. Поїду звідси, хочу світ побачити
Василь нарешті зрозумів, чого хоче від майбутнього. Уперше відтоді, коли він повернувся зі столиці та втратив життєві орієнтири, перед ним знову замайоріла мета. Адже циркач Чинізеллі не хотів його відпускати й до останнього вмовляв не їхати, обіцяючи навіть підвищити гонорар. Дурний був, що не послухав пана Чинізеллі, але ще не пізно виправити помилку.
Прощавай
Василь швидко вийшов, навіть не глянувши більше на Марусю. У стайні запанувала тиша. Здавалося, навіть ряба кобила, чиє стійло було першим і яка стала мимовільною глядачкою сцени, перестала форкати й зі співчуттям дивилася на гарну пані, що невідомо яким штибом тут опинилася. Маруся ще якусь мить постояла й собі пішла до виходу. Зараз вона знайде Будю й поїде до знайомого з дитинства гаю за маєтком. Там віддавна була стара криниця зі студеною водою, до якої рідко хто й приходив, хіба пастушки в літню спеку. Там Марусю ніхто не шукатиме, а як хто й знайде то не скоро
Марисю, серце, а мені переказали, що ти на заводі Батька шукаєш?
Графиня Лідія перегородила Марусі дорогу. Графині й справді переповіли, що дружина Ясенського вештається кінним заводом. Браницька відразу збагнула, кого хоче знайти Маруся, і вирішила упередити скандал. Маруся тепер була заміжня за шляхтичем, а значить, увійшла до їхнього кола. Коли вона була простою собі дівчиною, її стосунки з Василем були темою розмов на панській кухні. Утім, пані Ясенська вже втрапила б на довгі язики шляхетських цокотух, які заразом перемили б кістки й графині Браницькій, мовляв, та сприяє розпусті й улаштовує побачення для двох голубків просто у своєму маєтку.
Ах, Марисю, як сумно стало без тебе! Александер також мене покинув. Повернувся на свою службу до Києва. Я зовсім сама
Графиня обійняла Марусю, наче рідну, і піднесла хусточку до очей. Вона й справді почувалася самотньою. Фіаско графа Владіслава в Петербурзі, на яке перетворився продаж коней, стало новим розломом у стосунках подружжя, і пані Лідія ще більше віддалилася від чоловіка. Дорослий син, який недавно відбув у Київ, мав своє життя. Він уже не потребував материної опіки, а вона все одно бачила його дитиною, переживала за нього дужче, ніж за себе. Найбільше ж журилася дивним словом «соціялізм», що раз у раз злітало із синових уст.
Ах, Александере, душа моя, про яку рівність ти постійно розказуєш? Братерство? Не буде ані панів, ані бідних? То ходили в народ, любили його й учили, нині ж уже придумують самим уподібнитися до народу? І як розуміти ці новомодні фантазії? Графиня Лідія починала хвилюватися, коли син знову й знову пускався в розлогі опуси, розказуючи про своє нове захоплення.
А от побачите, маман! Ви ще доживете до того часу! усміхався у відповідь син.
Олександр Браницький поїхав назад до свого соціялізму, заявивши, що поки не готовий опікуватися родинним маєтком. У палаці Браницьких знову запанували пустка й нудьга.
Марисю, серце, чого ж ти привязала Будю в парку? Добре, що машталіри її завважили, напоїли, дали трохи вівса й перевязали біля Флора Ігнатовича.
Графиня побачила привязану біля контори Будю й зачепилася за неї, намагаючись хоч якось розговорити Марусю, яка ніби до рота води набрала. Щось сталося з дівкою. Змарніла, схудла, сама на себе не схожа
Флоре Ігнатовичу, а дивіться, кого я вам привела.
Флор сидів за деревяним бюрком і під лінійку вписував цифри до великого гросбуха. Біля нього стояла давно схолола склянка чаю, яку йому подали ще в обід. Старший машталір останнім часом забував і пообідати, не те що чаю напитися. Від Марусиного весілля Флор засиджувався в конторі до глупої ночі, а додому йшов лише ночувати. Усе вдома нагадувало йому про недавно набуте каліцтво. Здавалося, там і стіни просякли кровю та болем, як ті рушники, що ними Маруся змивала з батька кров і бруд і які, так і не відіправши, просто спалила в грубі.
Усе працюєте, Флоре Ігнатовичу? Графиня Браницька дуже старалася поводитися невимушено, але взаємна напруга між донькою та батьком, що миттєво заповнила простір невеличкого покою, відчувалася майже фізично.
Я розпоряджуся, щоб нам подали сюди чаю, не здавалася графиня. Вона зашелестіла сукнею по коридору, шукаючи кого-небудь, щоб послати по самовар. Батько й донька лишилися самі.
Маруся вперше побачила Флора після весілля. Вона підняла очі на батька й розплакалася, як маленька.
Тату Що хочте мені робіть, я назад до Ясенських не вернуся. Зосія зживе мене зі світу
Флор хотів щось сказати, але, боячись і собі заплакати, просто обійняв доньку. Не таким він уявляв її щастя. Думав, що буде панувати-раювати, а не потерпатиме від лихої сестри Ясенського, яка напосідала на Марусю гірше за люту свекруху.
* * *
Швидко вечоріло. Сонце сідало за нерівні краї хмар, які вітер розганяв увесь день, але так і не розігнав. Юліан Ясенський спішився біля невеличкого будиночка тестя й поторсав двері. Зачинено. Нема ні самого Флора Ігнатовича, ні Марисі. Темні вікна Флорової садиби лише посилили Юліанову тривогу.
Так він у конторі Не грюкайте задарма
Звідкись виповзла немолода вагітна жінка, вочевидь, Флорова сусідка, і знехотя відповіла Ясенському про старшого машталіра. Від проникливого погляду її темних очей Ясенському стало незатишно. Він швидко вискочив на свого півкровку та пришпорив його в бік кінного заводу. Кінь, як на гріх, оступився і, напевно, збив підкову, бо зашкутильгав на праву передню ногу. «От відьма! Чорти б її вхопили! Глянула так, що й кінь спіткнувся!» лаявся сам до себе Ясенський. Про Василя, колишнього Марусиного нареченого, він чув, але не знав, що біля Флорового обійстя зустрів його матір Лександру.
Ясенському довелося спішитись і брести в ранніх сутінках поганенькою дорогою, якою було важко рухатися і за денного світла. Фірмани недавно звозили зерно в панські обори й ще дужче розбили шосейку великими возами. «Геть занехаяв маєток Браницький. Ех, відходить стара шляхта. Де нині її блиск? Де велич? Одна надія, що молодий Александер наведе лад у садибі», із сумом думав Ясенський, ступаючи напомацки й ведучи за собою коня.