Вона загорнулася в шовкове покривало, гаптоване рожевими ліліями, та обережно прочинила двері в сусідній покій. Нікого. На прибраний стіл, просто на його поліровану поверхню, хтось поставив стару скриню її матері, зужите дерево якої красномовно свідчило, що скриню цю передавали як посаг уже не раз і не два. Чимала селянська скриня, ледь не на половину людського зросту, вірно служила своїм господиням і аж тепер дослужилася до злих панських насмішок. Двоє здорових хлопів ледь заперли її в дім Ясенських, а щоб витягти її на стіл, мабуть, треба було трьох гукати.
Маруся закусила губу, на очах виступили сльози. Умовляла тата не перевозити її речі в цій скрині, адже графиня віддавала їй і свою стару валізу, і комод на вибір. Але батько образився, що Браницька не йде на весілля його єдиної доньки, і затявся щось у неї брати, крім кобили Буді весільного подарунка. Маруся вирішила, що завезе скриню назад до батька за першої ж нагоди, бо й справді тримати її серед панських меблів було дико й неможливо.
Не було іншої ради, як підійти до столу й видертися на нього, бо до віка скрині не можна було інакше дотягтися. Плутаючись у покривалі, Маруся таки вилізла на стіл, але тут її чекало ще більше розчарування: скриня була зачинена на велетенський, ледь не амбарний замок. Маруся не уявляла, звідкіля він міг узятися. Дужки для замка на скрині були, але Флор завжди закривав їх на деревяну заслінку. Жодного замка зроду-віку ніхто в них удома не тримав. Маруся поторсала замок, усе ще сподіваючись, що він піддасться, але злі жартуни таки зачинили його на ключ і забрали того ключа невідомо куди.
Гей Є хто? Дайте ключа! Я ж не можу гола бути!
Маруся звісила ноги зі столу та притулилася до скрині. Ніхто їй не відповідав, у домі, здавалося, нікого не було. Посидівши ще якийсь час, Маруся зістрибнула зі столу й побрела назад у спальню, де стала виглядати хоч кого-небудь у вікно. Незабаром зявився хлопчик. На вигляд йому було років сім, не більше. Малий осідлав патика й удавав, що гарцює на коникові.
Гей, малий! Маруся відкрила віконечко й визирнула надвір. Чуєш! Де всі? Поклич когось! Мені потрібен ключ від скрині. Там усе моє вбрання
Малий зупинився й зачудовано витріщився на дивну тьотю в рожевому покривалі. Не кажучи ні слова, він розвернувся та зник за рогом будинку. Минула ще година, а то й дві, сонце вже піднялося високо та гріло майже по-літньому, а до Марусі так ніхто й не йшов, ніби всі забули про неї чи вдавали, що її тут, у маєтку, нема. Нарешті на доріжку між кущами чорної смородини випливла весела й вдоволена Зосія. Вона підійшла дуже близько майже під вікна спальні Ясенського і лише тоді, здавалося, помітила невістку, хоча Маруся загукала до неї, щойно побачила її на доріжці.
Пані! Пані Зосіє! Хтось зачинив мою скриню й забрав ключа! Я не маю що вдягти! Маруся ледве стримувала сльози. Якимось тваринним чуттям вона збагнула: якщо заплаче неабияк потішить Зосію.
Що за хлопські манери! Ні тобі добридень, ні жодного привітання. Не відаю я, що з твоєю скринею Може, Юліан випадково прихопив ключа від твоєї скрині, коли збирався в чайну? Може, ти сама його вчора пяною загубила? Зосія відверто зловтішалася з Марусі й навіть не намагалася цього приховати. Її голос, сиплий і ледь чутний, просто-таки шипів, нагадуючи сичання розлюченої змії.
Маруся мовчала. Вона не мала що сказати Юліановій сестрі, хоч і бачила, що та відверто збиткується над нею.
А то хіба не твій одяг висить? недобре всміхнулася Зосія, тицьнувши пухкеньким пальчиком на перила ґанку, на яких і справді біліло щось схоже на Марусину весільну сукню, коли придивитися як слід.
Це моя сукня? Але хто її туди повісив? Для чого? Маруся відчула, як її обличчя заливає червона фарба й стає важко дихати.
Не відаю я, уперто закопилила губи Зосія. Знаєш, у нас тут також працюють хлопи, а я чула, що за вашими хлопськими звичаями сорочку нареченої мають усім показати після першої шлюбної ночі, щоб дізнатися, чи зберегла наречена свій вінок. Мабуть, хтось із наших дворових хлопів узяв твою сорочку, а нараз і сукню, коли ти ще спала, щоб показати іншим
Якщо ваша ласка, пані, накажіть комусь занести сюди моє вбрання, бо скоро буде дощ, а ваш брат заплатив грубі гроші за сукню. Прикро було б, якби сукня пропала.
Не верзи дурниць, не буде дощу. Чи ти не бачиш, яке небо чисте? А сукню й сама візьмеш. Невелика пані. Ніхто тобі тут не прислужуватиме
* * *
Дощ дріботів по склу. Маруся чи не вдесяте перегортала сторінки «Kurjera warszawskego» за минулий рік, що знайшла під ліжком у Юліановій спальні. Живіт зводило від голоду, а голову від злих думок. Зняти б зі стіни двостволку й навести в жирну пику Зосії Казимирівні. Швидко тоді віддала б ключа від скрині й не сміла б більше насміхатися. Маруся анітрохи не сумнівалася в тому, що витівка зі скринею та сукнею справа рук Зосії та її челяді. Звісно, сама Зосія не подужала б затягти скриню на стіл, хіба що зачинити. Утім, це були тільки думки. Можна було лише сподіватися на повернення Юліана Казимировича. Годинник у передпокої відбивав годину за годиною, сонце повільно сунуло до обрію. Нарешті Маруся розчула, як надворі заіржав Юліанів кінь.
Ясенський ходив із кімнати в кімнату в передчутті радісної зустрічі з дружиною, але її ніде не було. Коли Юліан зайшов до спальні, то побачив, що його дружина сидить зачесана та вбрана на ліжку. На ній була її весільна сукня. Ясенський силувано всміхнувся. «Запевне, вона ще дуже молода й хоче продовження свята», подумав він, але вголос сказав геть інше.
Серденько, у їдальні досі стоїть твоя скриня з речами Треба було перенести твої сукні й інший одяг сюди, до нашої спальні. Потім приберемо скриню з-перед очей, бо вона, правду кажучи, надто е-е-е-е давня для нашого дому. А зараз ходи й переберися в щось, що більше пасує до столу, хоча у весільній сукні ти дуже гарна. Юліан трохи помовчав, щоб дібрати слова, які помякшили б повчальний тон його промови. У сукні ти навіть схожа на казкову принцесу.
Маруся встала та слухняно пішла до сусіднього покою. Вона навмисне широко відкрила обидві половинки дверей, щоб Юліан побачив на власні очі, як із неї збиткувалися сьогодні. Скриня стояла біля дверей у коридор, там, де її вчора лишили, заносячи в дім Ясенських. Замка на ній не було.
Розділ 7
Василь із графом повернулися до маєтку на Воздвиження. Може, ще й не вертали б, якби їм не наказали платити наперед за квартиру або виселятися. Пан Владіслав мовчки забгав свій гонор куди подалі і, продавши останнього араба, того ж вечора купив квитки на потяг: собі першого класу, Василеві третього. З усієї великої оборудки з конями ледь стало грошей розплатитися з кредиторами й відчалити додому. Браницький задумливо покусував вус, передчуваючи сцену, що її гарантовано мала влаштувати графиня. Адже виїздив із великими надіями, замовивши спеціальний вагон для перевезення коней, а нині вертав без грошей простим пасажиром, якого в Білій Церкві зустрів кучер із дрожками. Василя ж удома зустріли мати з помітно випнутим животом і батько, який винувато ховав очі. Не Василеве це було діло сповідати батьків, але так і кортіло спитати, чим вони думали, коли на старості років захотіли собі ще дитинку.
Чуєш, синку, ти б сів. Поговорити треба
Гивині слова тягарем придавили Василя, який уже зривався бігти до Марусі. Мати, яку по-вуличному кликали Лександрою, відвернулася до вікна, закривши обличчя руками. Ззаду, коли не було видно напнутої на животі запаски, вона здавалося такою ж стрункою, якою її памятав Василь із дитинства.
Гива з властивою йому прямотою не став ходити околяса, а відразу вивалив усе на Василя.
Так мені гірко стало, сину, що Флор Ігнатович торгує Марусею й під пана її підкладає Словом, не здержався. Сам не знаю, як усе сталося. Лютий був Вибив я Флорові око. Він тепер кривий
А Маруся, тату? Як Маруся?
А що твоя Маруся? махнув рукою Гива. Вийшла за пана заміж. Уже скоро місяць буде, як у Ясенівку переїхала, до маєтку
Лександра тільки гірко зітхнула на чоловікові слова. Знала, що Гива каже неправду й вигороджує себе. Утім, памятаючи про крутий норов чоловіка, боялася йому перечити та щось пояснювати синові.