Насередині церемонії двері до храму відчинилися, і на порозі зявилася кремезна фігура. Здоровенний хлоп став біля порога й не наважувався йти далі, бо з його промоклої наскрізь верети стікала вода. Одноокий Флор обернувся до дверей і похолов, бо йому здалося, що це Василь. Однак той, кого Флор Ігнатович прийняв за Василя, стояв і не думав зчиняти бешкету. Урешті старший машталір пригледівся й упізнав Дениса-коваля. «Запевно, був у Ставищі та сховався в костел від дощу», подумав Флор і відвернувся, втративши будь-який інтерес до прибульця.
Коли перстень із рубіном у цілковитій тиші таки було надіто на тендітний Марусин пальчик, коли розляглися весільні дзвони, дощ раптово вщух, так само, як і почався, ніби й собі осягнув урочистість миті. Молодих надворі зустріло осіннє сонечко, перемінливе, як і сам вересень.
* * *
Відчужена, ураз постаріла Зосія, біля якої розвалився рябий прикажчик Прокіп, поглядала на новоспечену рідню, яка сиділа навпроти за святковим столом. Флор Ігнатович із сестрою та племінницею почувалися бідними родичами й боялися взайве щось покласти до рота. Не таким уявляв цей день Флор, не таким уявляв його і Юліан, адже навіть найбідніші родичі, які раніше мали за честь побувати тут, у маєтку Ясенських, бодай на простому обіді, зараз відмовилися приїхати.
Прислуговувала весільним гостям висока й непоказна дівчина Настка. Вона нишком розглядала молоду, на яку Зосія Казимирівна вже встигла вилити не одну балію бруду, називаючи майбутню невістку не інакше як «змією» і «холопкою». Настка через молодість і наївність не побачила нічого «зміїного» в Марусі, натомість прочитала в її очах смуток, який годі було приховати. Маруся й собі глянула на Настку. Їй здалося, що дівчина щиро жаліє її. Нижня губа нареченої задрижала від тамованого схлипування, утім, це швидко минулося. Маруся опустила голову, удаючи, що роздивляється вишивку на старовинній скатертині, а Настка, надто перейнята панським частуванням, більше не мала нагоди витріщатися на новоспечену Ясенську.
Застілля, хоч і щедре, було недовгим. За годину Зосія демонстративно встала та згорда кивнула своїм несановитим сватам, даючи в такий спосіб зрозуміти, що свято минуло. Принаймні для неї, яка ще й досі вважала себе тут господинею. По тому як Зосія Казимирівна встала й вийшла, Юліан, розчервонілий від гніву на сестру і після випитого під час обіду, став хапати Флора за рукав і вмовляти лишитися ще. Трохи подумавши, Флор погодився й дав знак сестрі, щоб і вона ще лишалася. Соромно було терпіти глум від сестри Ясенського, але соромно було й рано повернутися з весілля власної доньки. Ще почнуть у панській економії патякати, що Флора Ігнатовича випровадили завчасно.
Коли сонце почало хилитися до заходу, Флор таки встав з-за столу, щоб вернутися в графський маєток затемна. Тітка Олена заходилася незграбно стягати з молодої вельон і вінок, чим викликала неабияке обурення Ясенського. Він мріяв сам зняти вінок із дружини.
Пшепрашам, тето, що це ви дієте?
Юліан підскочив до тітки, але було вже пізно. Тітка Олена, боляче смикаючи Марусю за коси, уже зняла з її голови всі прикраси й натягнула шовкову хустку, яку вибрала разом із Флором на ставищанському базарі.
Не годиться їй уже красуватися. Вона вже ваша жінка
Тітка Олена намагалася втовкмачити підпилому шляхтичу суть обряду, який щойно відбувся, але він лише сердито морщився на її мову. Тітка образилася й закопилила губи. Добре, що Флор розкланявся й розцілувався з Ясенським і позадкував до виходу. «Ноги моєї більше тут не буде», ледь стримувалася тітка Олена, не підозрюючи, що цього разу її бажання цілком збіглися з бажаннями господаря дому.
Попрощавшись, усі поспішили надвір проводжати Флора Ігнатовича з ріднею. Маруся, проходячи повз кімнату Зосії, почула глухі схлипування. Зосія Казимирівна наодинці оплакувала зганьблене імя свого шляхетного роду. Коли Флор на простому возі, яким приїхали з панської економії Олена з донькою, виїхав за ворота, Маруся відчула таку безвихідь, що, здавалося, якби її воля, побігла б слідом за батьком.
Марисю, серце, не стіймо на протязі, ходімо в дім!
Ясенський узяв Марусю під лікоть, і вона покірно рушила в будинок, де челядь уже почала прибирати зі столу. Юліан тримав Марусю дуже обережно, ніби вона й справді була порцеляновою. Водночас вона відчувала, що не змогла б за всього бажання вирватися з його сильних рук. Мов загіпнотизована, Маруся крокувала туди, куди її вів Ясенський. Здавалося, вона вже втратила здатність відчувати будь-що, і все ж, коли вони опинилися в Юліановій спальні, Марусі стало дуже страшно.
Юліан причинив двері спальні й обернувся до дружини. Її потуплений погляд, скуті рухи неймовірно збуджували його. У домі було тихо, тільки дошки старої підлоги ледь поскрипували під обережними кроками Ясенського та фіранки на вікні стиха шелестіли від нічних протягів.
Маруся від утоми та страху ледве трималася на ногах. Їй хотілося сісти бодай на краєчок ліжка, але вона не сміла цього зробити, заворожено стежачи за кожним рухом Ясенського. А він ніби жартома взяв дружину за руки та стиснув так, що золотий перстень боляче впився в Марусин безіменний палець.
Скажи, Марисю, чи в тебе щось було з тим машталіром Василем, здається
Юліан поставив нарешті запитання, яке найбільше його хвилювало. Раніше розмови про цноту викликали в нього лише посмішку, але, коли мова зайшла про те, що мало безроздільно належати йому, Юліанові Ясенському, його немов підмінили.
Маруся здригнулася від цих слів. Вона хотіла закрити обличчя руками, та Юліан міцно тримав їх і заглядав просто в очі.
Ні, пане, нащо ви таке питаєте
Дурненька, не кажи до мене «пан», бо з нас люди сміятимуться
Юліан полегшено видихнув йому відлягло від серця.
А як же мені до вас казати? Марусин голос дрижав, і сама вона дрижала, мов осиковий листочок.
Кажи «Юліане» або «Юліане Казимировичу», але ж не «пан», моє серденько Уже запевне, що не «пан», розсміявся Юліан, про себе думаючи, що зовсім скоро Маруся казатиме йому «ти» й сідатиме на коліна, коли вони залишатимуться наодинці.
Юліан нарешті завважив, що Маруся трясеться. «Так діла не буде», подумав він і вийшов на кухню. За хвильку Юліан зайшов назад до спальні, несучи на срібному підносі карафку з горілкою, дві чарки й один марципан на двох.
Ти вся тремтиш, моє серденько, випий, щоб зігрітися
Юліан застав Марусю в тій самій позі: вона в самій лише сукні застигла біля ліжка, ніби паркова статуя. Юліан мимохіть замилувався дружиною. «Венера Боттіччеллі» так, здається, була підписана репродукція, що висіла на стіні в борделі, куди ходив увесь їхній гарнізон. А нині ця картина ожила та стала йому за дружину. Непогано як для шляхтича середньої руки.
Маруся нарешті збагнула: Юліан хоче, щоб вона випила горілки. Вона заперечно похитала головою. Але Юліан не зважав, він швидко налив дві чарки та простяг одну Марусі.
Випємо, моя кохана, за наше щастя!
Даремно Маруся крутила головою Юліан майже силоміць улив їй горілку до рота. Маруся закашлялася та слухняно стала заїдати горілку половинкою марципана. Після другої чарки Маруся відчула, що їй дуже паморочиться в голові, бо від ранку майже нічого не їла. Після третьої ж Маруся сказала Юліанові, що дуже втомилась і мусить прилягти. Він не заперечував і навіть розстелив ліжко.
На Марусю найшло байдуже отупіння. Вона стала геть нечутливою. Не відчула холоду, коли Юліан стяг із неї сукню, спритно впоравшись із непоступливими гачками, і зовсім не відчула тепла, коли він притиснувся до неї. Не було лоскітно від Юліанових вусів, лише стало важко дихати, коли чоловік притиснувся міцніше й наліг на неї. Сіра імла заполонила все навколо. Дивний сірий туман, у якому пропадали відчуття, тонули звуки й доторки. Власне, це було все, що запамятала Маруся зі своєї першої шлюбної ночі.
* * *
Прокинулася Маруся від яскравого сонця, що заглядало у вікно. Напевно, було вже пізно. Вона лежала сама у велетенському ліжку Ясенського. У голові гудів великий церковний дзвін, як на Великдень, у роті пересохло, страшенно хотілося пити. Маруся покрутила головою ані її весільної сукні, ані спідньої сорочки, ані будь-якого іншого одягу. Полежала ще хвилин зо пять ніхто не йшов за нею, нікуди не кликав. Здавалося, що в усьому великому домі Ясенських нікому не було діла до Марусі.