Справжнiй палац! Палац з алюмiнiю i скла! Але найголовнiше не те, з чого вiн побудований, а як. Вражала несподiвана, дерзновенна краса цiєї споруди. Нiколи досi Северсон не бачив нiчого схожого, а коли б його запитали, що це за архiтектурний стиль,- вiн вiдповiв би тiльки одне: "Неземний!.." I то оцей палац збудовано в Росiї, яка тiльки-тiльки зводиться на ноги пiсля розрухи?!
- Цей палац для вас побудували американцi?
- Чому американцi? - здивувалась Наташа. А потiм похопилась. - А, розумiю вас!.. Нi, ми самi. Щиро кажучи, менi цей стиль не подобається. Зараз будують краще.
"Зараз будують краще! - подумав Северсон. - То, виходить, цей палац побудовано не зараз. А коли ж?"
Йому стало трошки моторошно. Хоч як мало збiгло часу з того дня, коли вiн вперше усвiдомив себе, а в пам'ятi мимохiть накопичується все бiльше нез'ясовного, дратiвливого. Ну, хай так: вiн потрапив до Росiї, лiкується в якомусь привiлейованому закладi. Хай вiн зовсiм не знає життя бiльшовицької країни... Але звiдки отакий рiвень технiки?.. Чому Наташа, яка бездоганно знає норвезьку мову, раз у раз вживає або зовсiм незрозумiлi слова, або якось по-чудному перекручує їхнiй змiст?
- Наташо, скiльки часу я хворiю?
- Довгенько, друже!.. - вона посмiхнулась, приклала палець до вуст. А пам'ятаєте наказ академiка Тарабкiна? Анi слова про хворобу!.. Все потiм, коли одужаєте.
Що ж, хай i потiм. Але оця обстановка таємничостi вже починала гнiтити Северсона. Нiде нi газети, нi книжки - заборонено. Телевiзор чомусь зiпсувався. А Наташа не вiдходить анi на крок. Вона дуже мила й турботлива, але надто захоплюється науковою фантастикою. Весь час розповiдає про такi речi, якi й Жюлю Берновi не снилися: то про подорожi в iншi зорянi системи, то про атомну енергiю. А ото якось розповiла про машини, якi вмiють грати в шахи, писати музику й вiршi, розв'язувати найскладнiшi задачi. Захопившись, вона навiть сказала, що її подруга працює на такiй машинi. Северсон вдав, що не помiтив цiєї обмовки.
Фантастика фантастикою, але ж у цих росiян справдi творяться чудеса! Звiдки вони взяли стiльки лiтакiв, та ще й яких! На жаль, не вдавалося поглянути на них зблизька - вони тiльки ледь-ледь мрiли цяточками в безоднi неба, але ж швидкiсть їх - неймовiрна. Куди там проти них бiдолашний "Латам"!
Северсон мiцнiшав з кожним днем. Йому вже нi до чого було саморухоме крiсло, бо вiн вже й так мiцно тримався на ногах. Тривалiсть прогулянок парком дедалi збiльшувалась, а одного разу Наташа повела його в гостi до своїх знайомих, що жили у великому красивому котеджi на узлiссi бору. Повернувся вiн звiдти просто приголомшений.
Що сталося з свiтом?.. Що сталося з ним самим?
Северсон довго сидiв, не рухаючись, не вмикаючи свiтла в кiмнатi, i дивився на залиту зеленкуватими променями мiсяця алею парку. Сповнений вражень пiсля пережитого дня, вiн все ще не мiг осмислити побачене й почуте i водночас хотiв назавжди зафiксувати в свiдомостi неповторне вiдчуття зустрiчi з невiдомим i нез'ясовним; прагнув подiлитися з кимось своїми думками.
Майже пiдсвiдомо вiн пересiв до столу, увiмкнув свiтло i почав писати листа до свого друга в Норвегiю - до друга, який уже давним-давно постарiвся й помер. Це був лист у минуле, лист в нiкуди, але пробуджена вiд крижаного сну людина ще навiть не пiдозрювала про це.
"Дiйснiсть перевищила всi мої сподiвання, любий Альберте, i взагалi все, що людина може вимрiяти. Чи мене обдурюють, чи я, може, збожеволiв i бачу не те, що є насправдi, але скажу тобi: отут, в Росiї, люди живуть так розкiшно, що їм позаздрить кожен з наших багатiїв!
Я вiдвiдав сьогоднi один котедж i, скажу тобi щиро, був просто приголомшений. Тiльки тепер я усвiдомлюю, яка висока має бути квартирна плата в такому будинку! А зi слiв моєї милої провiдницi Наташi отак, мовляв, у Росiї живуть усi.