От і на це весілля зійшлося ледь не все село. До них приєдналися міські гості, уся вулиця вздовж була заставлена невеличкими автобусами і машинами, які привезли гостей з усіляких усюд. Хлібосольні і доброзичливі сусіди вже визначилися між собою, хто буде забирати на нічліг приїжджих з міста.
Весілля справляли на подвірї бабуні нареченого. Одружувався її старший онукІванко. Селяни гуртом зробили великий деревяний навіс, який зі середини прикрасили яскравими гуцульськими килимами, барвистими ліжниками, гілками ялиці та різним пахучим зіллям, а на центральній стіні цього тимчасового розбірного сільського ресторану прикріпили старовинні, ще дідівські образи, вправно завиті вишиваними рушниками.
Нарешті підготовчі роботи були завершені і наступила урочиста частинаусі йшли до церкви, яка стояла в центральній частині села. Усміхнені молодята очолювали величну весільну ходу і зупинялися навпроти кожного подвіря та чемно вклонялись усім, хто вийшов подивитися на багатолюдний яскраво вбраний радісний кортеж.
Такої великої кількості приїжджих на своїх теренах селяни ще не бачили, і тепер ця церемонія для них виглядала як виняткове святкове дійство, майже театральна вистава. З кожного подвіря лунало: «Най вас Бог благословляє!», «Хай вам щастить!», «Многії і благії літа»
Усе говорило про щирість і доброту місцевого люду, який жив далеко від міста, і в цей час не переймався проблемами незнайомого жорстокого урбанізованого світу, що вирував за обрієм
Коли Іванко йшов до шлюбу, його мама так плакала, що інші її діти і чоловік Євген напівжартома звертали їй на це увагу:
Марічко,тихенько шепотів чоловік,заспокійся, усе буде гаразд. От побачиш, весілля пройде на вищому рівні. Ти ж знаєш, що ми зробили усе можливе, а неможливе залишимо на Бога. Не хвилюйся Я тебе прошу, перестань плакати, бо вже люди дивляться на тебе
Мамо, припиніть, будь ласка Ну що ви заводите плачі і наганяєте на себе і на нас жаль? Він що, бознакуди їде? Та одружується ваш син і влаштовує особисте життя. Радіти треба, а не нервуватися. Давно вже йому пора було це зробити. Нарешті він розвязав нам весільний мішок, тепер і ми можемо за ним, найстаршим
Я вам дивуюсь, мамо! Усі навколо такі веселі, а вам мало що бракує, щоб ви не затужили. Зрозумійте, що Іванко йде не у вязницю, а лише до шлюбу. Та добре, що їде до столиці, а не за кордон чи в якусь далечінь! Скучите за ним, то поїдете в гості до нього Та й ми будемо мати в кого зупинятися. Не сумуйте, все буде добре
Донька Ірина зауважила трохи ображено:
Взагалі, мамо, так плачуть за доньками, а не за синами. Я хочу бачити, чи ви за мною і Світланою так будете проливати сльози, як за своїм улюбленцем, Івасиком.
Марія нічого не відповідала, тільки подумки доводила до них:
Говоріть, говоріть! Побачите і відчуєте, як у вас будуть власні діти. Я вам бажаю такого сина, як мій Іванко. Півсвіту обійдеш і не знайдеш подібного Золота дитина
У церкві голці ніде було впасти, гості стояли один біля одного і, затамувавши подих, спостерігали за молодятами. Євген ніжно підтримував дружину під руку, вона цілком довірилась йому і навіть не дивилася собі під ноги, її погляд був повністю прикутий до вінчання сина. Марія тішилася, що урочистість відбувалася в цій старовинній деревяній церкві, де брали шлюб ще її дідусь і бабуня, а потім і батьки, а пізніше і вона зі своїм чоловіком. Образи цієї церковці чули молитви не однієї тисячі людей, бачили без ліку сліз і плачів, як від радості, так і від горя.
Нині ж був чудовий літній день, і вся церква ніби палала від сонячних променів, які сміливо пронизували кольорові вітражі, встановлені майже під дзвіницею.
У такому яскравому освітленні молодята виглядали як білі ангели, бо наречений так само був у світлому костюмі. Усі присутні весело перешіптувались в очікуванні цікавого і радісного весілля, до цього спонукало все: і святковий настрій молодят, і гарна погода, і бажання самої родини. Батьки молодоговже поважного віку, а бабуня, на подвірї якої відбувалось весілля, і зовсім старенька. Та тепер усі родичі були задоволені: нарешті дочекалися цієї приємної і хвилюючої події.
Вони довго готувалися до урочистості та весілля, але воно, як і все в нашому житі, пролетіло за мить
Ще в памяті лунала запальна весільна полька, і гості з приємністю згадували, як радісно кружляли у швидкому танці під заворожуючий спів скрипки і звук бадьорих акордів баяна
Танцювали на деревяному настилу, який відігравав роль підлоги. Свіжотесані та гибльовані дошки приємно пахли живицею. Особливо це відчувалося вночі. На той час гості вже отримали повне задоволення від щедрого частування, а тепер на додаток вони, ніби навмисне, були оповиті пянким і незвичним запахом свіжої деревини. Та найбільше, що вражало усіх присутніх: ні з чим незрівнянний небесний килимтемносиній, майже чорний, на якому, під пильним чергуванням яскравого молодого місяця, низько висіли великі золотаві зірки літнього нічного неба. Вони ніби підморгували танцюючим і додавали їм романтичності й наснаги, і пари знову й знову кружляли у вальсі під мелодійний плач саксафона, яким майстерно володів приїжджий міський музикант
А в проміжках між танцями місцеві співачки багатоголосо виводили свою улюблену:
Очі синії-сині дала мати дівчині,
А навіщо давала, та й не знала сама.
А тепер цій дівчині через очі ті сині
Ані вдень, ані вночі та й спокою нема.
А нащо було, мати, очі сині давати?
Очі сині самотні, мабуть, будуть навік.
Очі сині та карі не підходять до пари,
А від цього серденько тільки вяне й болить.
Не журися, дівчино, не журися, рибчино,
Прийде в серце потіха, прийде радісний час,
Поєднається серце з юним другом навіки,
І заграє веселка у дівочих очах.
Це було чудово Але й воно минулось, мов казковий сон. Непомітно для всіх підкрався сумний момент прощання. Молодята розібрали весільні подарунки і поскладали в машину, щоб відвезти цей скарб на нову квартиру, у столицю. Мама молодого виносила з хати пуховий коц і подушки, які власноруч зробила бабуня. Сестри несли пакунки із простирадлами, рушниками та різним домашнім дрібязком, який мама завчасно купила для свого сина у придане. Вона так обдаровувала його, ніби видавала заміж доньку, а не одружувала сина.
Прощання в родині було напіввеселе, напівсумне. Молодь жартувала і сміялась, мама і бабуня плакали, а зажурений тато ходив за ними крок у крок і заспокоював їх обох. Нарешті молодята завели машину, з усіма розцілувались і щодуху поїхали у своє нове життя
Тато, мама і бабуня, добре розуміючи, що на сьогодні їхня головна роль уже зіграна, раз за разом важко зітхаючи, пішли відпочивати, молодше покоління залишилось у літній кухні і продовжувало святкування, тепер уже без головних героїв цієї події, і тішилось тим, що літочудова пора для весілля.
Тридцять років тому
Був подібний лагідний день, Марія і Євген їхали до родини. Причин для поїздок у батьківські краї було більше ніж достатньо: хрестини, уродини, весілля, похорони, поминки Того разу вони їхали з радістю: їх також запросили на весілля.
Два дні забави проминули у швидкій круговерті. У голові ще звучали голосні мелодії коломийок, а вони вже мусили повертатися до міста. Їхали завантажені, колеса машини аж прогиналися від ваги.
Чого тільки не надавали «своїм містюхам» батьки і двоюрідні сестри, брати, тітки і вуйки: і різні смаколики з весілля, і сало та смалець зі шкварками, і бульбу та буряки з морквою, і самогон та безліч банок із капустою, огірками і помідорами від різних господинь із великої дружньої родини.
Єдине, що їх гнітило при спілкуванні з родиною, а потім різко псувало настрій,питання про дітей.
Не було ні однієї людини, яка б напівжартома не спитала: «Марічко, а коли ви вже нарешті назбираєте грошей і купите собі дитинку?»
Вона не знала, як мудро відповісти всім цікавим зазирнути в її подружнє ліжко, щоб їх не образити і не зруйнувати нормальні родинні стосунки. Але завжди після цих питань у неї залишався неприємний осад на душі. Подумки намагалася себе заспокоїти: