Людмила Когут
Сага про
Ходив у рай провідав маму.
Воно й неважко йти туди:
Вхиляй у сад низеньку браму,
Лягай під яблуню і йди.
Дорога світлом перевита,
Овита китицями зір,
Комети, мов колосся жита,
Чи відблиски вогнистих лір.
Чужого мало, все знайоме
І постать мамина й хода,
І руки, тихі від утоми,
І очі, сиві, як вода.
«Ти як сюди дістався, сину?
В яку загнав себе біду?»
«Не бійтесь, мамо, я не згинув
Заснув я в нашому саду».
Частина 1. Поминки
Ми незнаємо, що таке життя,
то чи можемо ми знати, що таке смерть?
КонфуційПрожите, що пролите, не повернеш. Важкий спомин гострим цвяхом колов її серце і не залишав збентежену душу. Лежала в ліжку поруч із чоловіком, який також ще не стулив ока, хоча був стомлений трагічними подіями останнього тижня, а ще переповнений її розпачем і сльозами. Думки, що блукали в головах, були одна химерніша від іншої. надворі вже зоріло, і минулий вечір здавався божевіллям. Вони все ніяк не могли повірити в те, що сталося.
Девять днів тому вдосвіта раптово задзвонив телефон. Занадто ранній для неділі, він не віщував нічого приємного. Люба різко схопила слухавку, обпечена цим тривожним звуком. телефонувала мамина сусідка:
Любцю, ти тільки не хвилюйся! Я сьогодні вночі дивлюсь, а у вас в хаті світло все горить та й горить, тож я і думаю, що ж так довго може робити Миколаївна, як би то зимою, то б перевіряла зошити, а зараз літо. Зраненька, коли я ішла порати худобу, бачу світло далі горить, то я підійшла та й зазирнула у вікно. Дивлюсь, а ваша матінка заклякла, сидячи на кріслі, головою схилена на стіл. Я давай стукати у вікно, а вона, бідненька, не чує, бо заснула вже вічним сном. то я оце й прибігла в хату та й дзвоню тобі. Що я маю робити, чи розбивати двері, чи вже чекати вас? А ви, діти, самі порадите зі своїм горем.
Люба спочатку заніміла і не могла й слова сказати від такої несподіваної та важкої звістки. А потім з грудей вирвався дикий крик, як у пораненої птахи:
Господи, та що ж це за лихо таке?! Я ж тільки минулого тижня була в неї із сестрою та допомагала на городі, і мама була при доброму здоровї! то як же це так сталось?! Боже ж ти мій ріднесенький! ні, я не можу прийти до тями від цього! тітко Зоню, ви нічого не робіть. Я зараз всім сповіщу, за кілька годин ми будемо вдома, все зробимо самі. А вам дякую, що задзвонили, поклала слухавку та гірко і голосно заплакала
Для кожної людини рано чи пізно приходить хвилина, коли в неї попереду тільки минуле, а майбутнє позаду. так зараз було в їхньої мами.
Вечоріло, але до хати все підходили люди, говорили неголосно, як і прийнято біля небіжчика. Кількість присутніх для села була вражаюче великою. І не дивно померла директорка школи, на цій посаді вона незмінно працювала понад сорок років.
Люди поміж собою тихенько гомоніли:
Дивись, гадка за морем, а смерть за плечима! Вона ж іще вчора вибирала собі одяг, в якому мала йти на випускний вечір у школу.
По смерть далеко ходити не треба, вона все поряд.
так, що тут говорити. ніхто не знає, коли кого що спіткає! Всі там будемо. тільки не в один час.
Раптова смерть завжди страшна, але, напевно, Миколаївна була люблена Богом, що так легенько відійшла і не мучилась. Щасливий той, хто помирає раніше, ніж сам покличе смерть, бо вже несила йому жити.
так, пролетіли її літа, як вітри навколо світу, але шкода, що вмерла так рано, бо ж іще зовсім не стара. Жаль, важко зітхали то тут то там. Добра була людина.
Йой, смерть причину завжди знайде, від неї ще ніхто не відкупився ні добрий, ані злий. Знать прийшов її час, та й взяли ангели до себе, бо сама була добра, мов янгол, яких мало.
Що правда, то правда, і в школі її всі любили, і в селі, а що вже в родині, то й говорити немає що. Все на ній трималось.
так, сімя, як дім, коли підмурівок кріпкий, то й будинок міцний. сильна була жінка, всю родину мала у своїй опіці.
І родина на ній, і школа, правду говорите.
незмінно стільки років на одній посаді! Це ж ціле її життя, бо ж почала працювати зовсім молодісінькою.
І, відверто кажучи, нікому було її замінити, бо старі вчителі вже до нічого, а нові до нас не їдуть.