Треба визнати, що в цьому немає ані незбагненності, ані урочистості; отож вся алегоричність подальшої розповіді може лише розважати. Принаймні, я на це сподіваюсь. І, сповнений такого сподівання, я переходжу до другого розділу свого роману, адже саме це й є справжня перша його частина.
Розповіді освічених людей
До слова розказати про «народну культуру», перед тим як ввести нових персонажів, зовсім відмінних від буржуа, вони збираються на зустрічах інтелігенції і розповідають та обговорюють там (див. «Брати Карамазови») такі історії:
Як купували рабиню (у Хартумі) приїзд і відїзд (по приїздірабиня, по поверненнівзаємопроникнення двох культур завдяки сексу).
Історія про індійську родину, члени якої по черзі мруть з голоду (пор. «Нотатки для стрічки про Індію»).
Винищення людей у Біхарі (білі намагаються винищити від тридцяти до сорока мільйонів голодних та хворих на холеру людей, спочатку кидаючи з літаків отруєні харчі, а потім обстрілюючи міста й села килимовим бомбардуванням). Та люди не мруть: їх майже знищено, по-звірячому вбито у різанинах, але всі вони відроджуються.
Двоє молодиків, араб та ізраїльтянин, обмінюються життями (обоє загинули під час бою при Ґолані, вони оживають у тілах один одного: араб (у місті Беер-Шева) живе в умовах індустріалізації та індустріального космополітизму Ізраїлю, а ізраїльтянин живе у передіндустріальні часи, казковим сільським життям в убогому Лівані. Історія скінчилася двома справжніми похоронами).
Три розповіді про Лази.
У Марокко (у Рабаті) в кінці лазупідземний світ, що мав такий самий вигляд завдяки Царю (який помирав від чуми).
У Нігерії (у Кано) занепалий світ, де в клітці сидить стара.
В Алжирі (?)Паризьке товариство, в якому хлопець стає двірником, по-справжньому опускається й стає справжнім рабом.
Відродження релігії племені Кота{31}.
Розповідь, події якої відбуваються у часи, коли Сицилія знову стала римською (араби та сицилійці).
Обговорення звязків між народною культурою (народною поезією, живими обрядами тощо) та культурою панівною (бурбонський католицизм тощо) в одному луканському селі.
Розповідь про емігранта, що прибув з Греції чи Андалузії в Німеччину на початку шістдесятих років, на початку 68-го (тоді ще зовсім непередбачуваного).
Нотатка 41ЯК КУПУВАЛИ РАБА
«Наш герой, повів оповідач, ніяк не може бути італійцем, та й якщо сказати, що він був французом, теж буде неправдоподібно, тому скажемо, що це був англосакс, і жартома назвемо його Тристрам, хоч би тому, що між ними немає нічого спільного. Цей чоловік один з тих, що нагадують кінокритика в одній великій щоденній газеті, який хотів би омолодити свій staff. Він білявий, схожий на підлітка, дурний, дотепник (1). Не обділений півосвіченістю. А ще втаємничений. І саме це перетворює його півосвіченість у соціальну якість, яка дає йому змогу одночасно бути й конформістом, і належати до передових людей. Писати для Ґардіан (?) та нігілістично й надзвичайно зневажливо висміювати (як деякі молоді бунтівники з російської літератури, як от у Достоєвського та Булгакова) істеблішмент (річ, яка приносить надзвичайне моральне задоволення). Та досить, усе теa я розповідаю, аби не мовчати, адже, як відомо, цим частенько грішать (ті, кого просять про щось розповісти, заразом користаються нагодою, щоб розказати про все на світі).
Та я розповім у загальних рисах. Тристрам цей був би геть закомплексованим пуританином, якби його півосвіченість не вимагала від нього бути геть позбавленим соромязливості. Тому свідомість цього чоловіка знаходить змогу вважати прийнятним його звичайний вікторіанський садизм. Звісно, годі й казати, що тільки-но з такими садистськими схильностями миряться, їх починають задовольняти. Зрештою, навіть на ідеологічному рівні наш Тристрам погодив свою антисамодержавницьку та антиколоніальну прогресивність у ширшому євроцентристському полі, що складає його дійсність із набагато глибшими та невикорінними расовими забобонами. Проте якось один друг розповідає йому про те, що десь у суданських областях, а точніше на півдні Сахари, досі торгують рабами. Наприклад, щороку в мусульманському світі організовують паломництво до Мекки. Аби віддати шану Магомету, за покликом обовязку, туди вирушають люди з Марокко, Сенегалу, Мавританії (здається, після того вони отримують право почепити на голову зелений тюрбан). Візьмімо гурт молодих мавританських селян: негри-мусульмани. Вони хочуть відвідати Мекку. Але вони бідні, як церковні миші. Ніколи не бачили за один раз суми, більшої за динар: стільки потрібно, щоб на базарі suq придбати штани. Але зявляється людина, яка хоче прислужитися їм, чи то пак їхній жазі благочестя. Для них організовують поїздку, за яку вони заплатять не грошима, а власною працею. Їх садять у вантажівочку, насправді чортопхайку, але розмальовану весело та яскраво. Вони прощаються з матусями, гуртом друзів, рідним селом і відїжджають у путь. Аби доїхати на інший кінець пустелі, через всю суданську територію, потрібно чимало часу, три-чотири роки. Цю одіссею я вам переповідати не буду. Певна річ, паломники працюють як батраки. Їхній шлях прокладено так, щоб вони потрапляли на роботи на плантації чи навіть на якесь безперебійне виробництво. Звісно, ніякого захисту вони не мають, та й працюють без кінця-краю, адже, зрештою, не мають вибору. Або батракуй, як раб, або Мекки не побачиш (та ще й додому повернутися ніяк). Старі та кволі вимирають ще в дорозі. А ті, хто дістався до Червоного моря чи до Порт-Судану, хоча радше за все то якесь Богом забуте маленьке море неподалік, нарешті можуть зійти на борт, сподіваючись, що їхній шлях на Голгофу завершено. Та щойно вони дістануться узбережжя Червоного моря, десь неподалік міста Джидда (ніхто ж не збирався неодмінно доправити їх до Мекки), їх схоплюють, надягають кайдани й перетворюють на рабів (2). Та гаразд, усе це не більш як екскурс, втім, мабуть, надто кумедний, щоб насправді бути правдивим
Одначе прошу памятати, що оповідач вашгазетяр. Правдивість нашої оповідочки символічна, а от є в ній одна вагома дрібничка, такий собі відступ всередині відступу. Декого з цих паломників, як і решту молодих негрів, мені вилетіло з голови, звідки вони (може, з язичницького півдня Судану?), хапають та продають у рабство, перш ніж вони дістануться протилежного берега Червоного моря. Таке буває в околицях Хартума, мабуть, десь у древньому місті Абадам (зведеного ще ххх ххх), у якому стоять низенькі халупки з мулу вохряного кольору із високими мурами, що ревниво ховають майже святобливу інтимність сільських осель, їхні великі, вкриті пилюкою майданчики під сліпучим сонцем, вглибині яких ростуть якісь дивовижні буґенвілеї чи червона акація Ці ринки існують на межі закону, але за режиму Аббуда{32} (3) до них ставляться більш-менш терпимо. Хай там як, а будь-хто, маючи бажання, може знайти можливість таємно потрапити на торги, де продають рабів, і купити собі дівчинку чи хлопця за відповідну суму, скажімо, десь за три тисячі чотириста лір. Тристрама (звісно, з іронією) вразила ця історія. Він вирішує (з тією ж таки іронією) вирушити у подорож до Хартума, щоб купити собі рабиню. Здається, він був гетеросексуалом. Отож було покладено початок тому, що так і хочеться назвати його анабазисом. І справді треба було дістатися в глиб території (Середній Схід та суданські області), місцезнаходження якої наш подорожувальник добре знав, але була вона йому зовсім незнайома, і залишити позаду знайомі місця, власне, саме ті місця, які він знав по-справжньому: Англію, Європу (прошу просто зауважити, що це країна західної цивілізації). Хоча наш блискучий Тристрам завжди був свідомий, що десь існує інший світ, який він, не вагаючись, як людина прогресивна, наділяв таким самим достоїнством, як і його власний Та усвідомленняце одне, а знаннязовсім інше. Тим паче, що соціальна культура Тристрама, вочевидь, була надзвичайно шляхетною, дуже схильною до пізнання на власному досвіді, й прагматичною, яка довіряє лише дослідженням у царині (навіть якщо він був розбещений ідеологіями з утопістського, догматичного, грубо раціонального континенту). За час його відносно тривалого анабазису, попри те, що Тристрам летів літаком, до його свідомості дійшло дещо, з чим із соціальної точки зору він погоджувався, але у що десь у глибині душі (і саме із соціальних причин) не хотів вірити: справжня дійсність того іншого світу. Одна справамріяти про сонце Хартума, й зовсім іншажити під його променями, пропустити його крізь себе, його безмовність, ˂˃ тощо. Уявляти собі людину, яка може звести з работоргівцями, це одне, а побачити цю особу з плоті і крові (то був чоловік високий, товстий, по-дитячому манірний, мав густі вуса, одягнений був у білий бурнус, під яким виднілися чорні штани європейського крою й черевики, які ніби закамяніли від пилюки, що в них повїдалася). Рабів продавали потай, у малесенькому готельчику, перший поверх якого був ще й баром (то була безлюдна простора кімната, просякнута смородом із вбиральні поруч, у якій навколо унітазів стояли калюжі сциклиння). Віконця у кімнаті виходили на білий внутрішній дворик із деревяними, громіздкими, розїденими сирістю галереями, що йшли навколо будівлі. У кімнатці стояли сіруваті койки, декілька так само громіздких, півзогнилих стільців, на умивальнику висіла ганчірка. У цих кімнатках було по три-чотири раба, геть усі упрілі від поту (бо тут не було навіть вентиляторів, які відчайдушно й майже даремно крутилися у порожній залі бару). Тристрам гадав, що раби в кімнаті будуть голі, але натомість побачив, що всі вони вбрані дуже скромно. А коли він спитав у ххх, чи можна глянути на роздягнену рабиню, щоб легше було обирати, зауважив, що неабияк спантеличив усіх своїм проханням, а потім вони ніби заметушилися. Тристрам зрозумів, що схибив, і, відповідно до своїх поглядів, враз іронічно пристосувався до обставин. Усі на хвилину пожвавились: коли треба було одночасно піти проти негритянського й мусульманського пуританства, нікуди не подінешся від невеличкого переполоху. Таякий вплив має біла людина! за мить Тристрама провели в іншу кімнатчину, з вентилятором, куди зараз же понаводили рабинь, котрі, ніби за наказом, почали знімати одяг. Вони навіть якось залюбки роздягалися. Вони весело сміялися, як сільські дівчата, показуючи свої блискучі зуби й поглядаючи на покупця з якоюсь насмішкуватою зухвалістю (ніби, десь глибоко всередині керуючись своїм негритюдом, вважали цього білого чужинцем, достоту так само, як він, у глибині душі, вважав іншими їх: вони настільки чужі між собою, що ніякої згоди між ними бути не може, навіть згоди морально неприйнятної, драматичної, сороміцької, яка існує між тим, хто купує людське створіння, й тим, кого купили!). Очевидно, ці жінки почувалися настільки інакшими, настільки далекими від цього чоловіка, що намірився їх купити, що вважали цю купівлю неіснуючим фактом, чи таким, що анітрохи не стосується їхнього справжнього життя. Спостерігаючи за обличчями, що сміялися й підбурювали, Тристрам подумав про повій. Часом дійсно буває, що шльондри ставляться до своїх клієнтів надміру зухвало (навіть насмішливо). Думка про повій у чоловіка враз повязалася з обманом. Ці жінкизвичайнісінькі повії, котрі згодилися на гру, де торгують рабинями, розпочав яку чорний товстий вусатий чоловік, що, безперечно, був безсоромним шахраєм (як завжди зі своїм обманом він був поєднаний звязкомb нерозривним і страшним). Тристрам відразу втямив, що зараз не час кидатися неприкритими звинуваченнями, тож, стримуючи своє роздратування, викурюючи люльку, сказав лише, що не вподобав жодної. А дівчата й надалі сміялися, позираючи на нього, ніби кепкуючи із жалюгідної слабкості, яку він виказав, попросивши показати йому їх оголеними. Та прихований смисл цього сміху був настільки далеким і настільки безнадійно чужим, що Тристрам замислився, чи варто йому непокоїтися. Та саме в цю мить він, завдяки несподіваному навіть для себе самого рішенню, знайшов вихід із цих надзвичайно бридких обставин (очі посередника вже виблискували норовливістю й неприємною поволокою сліз). Він попрохав показати йому рабів-чоловіків, щоб він мав згодом змогу обрати собі. Посередник та його простакуваті й тямущі душогуби, котрі геть усі були підлітками, хоча годі було визначити, якого вони віку, не поспішали робити висновків. Кинулися вдовольняти покупця: враз в іншій кімнатчині набралася дюжина рабів-чоловіків, які, щойно Тристрам зайшов, за наказом, як і жінки, поспішно почали роздягатися. Ці з іноземця не сміялися й не кепкували. Дехто з них також прихильно, ласкаво, віддано й слухняно усміхається. Але решта незворушні, із засмученими або ж витріщеними від подиву очима, сповненими розгубленості й страху. Ті були, певно, ефіопами й, мабуть, не мусульманської віри, і їх охопило раптове й сильне відчуття, немов зневажили їхню невинність (хтозна, з якими гнітючими табу воно було повязане). Якби Тристрам, замість того, щоб, перебуваючи там, сповнившись невиявленим розумінням своїх братів-негрів, захотів скоїти злочин із автоматом у руках, як морський піхотинець чи колись хтось із його пращурів-військових, погрожуючи їм і підкорюючи не грошима, а силою, результат, певно, нічим би не відрізнявся. Той натовп молодиків з дряхлими, обвислими членами знаходилися на іншому березі і були повязані з Тристрамом хіба що екзистенційно (тут могли стояти й бідні селяни-європейці), тоді як їхній культурний ххх загубився десь у ххх далечіні. Отож, надпросунутий Тристрам Вокер наразі ризикував нічим не розжитись: ані приватним (садистським) досвідом, ані суспільним (пізнати світ, відмінний від власного, який тоді лише починали називати Третім Світом). Саме непристойність першого мала породити неповторність другого. Втім, підтвердження демократичної прогресивності Тристрама неодмінно можна було передбачити. Натомість, залишившись таким, яким був раніше, розчарувавшись в іншому світові, який не розкрив перед ним свої обійми, щоб пригорнути до грудей, хоч штовхало його туди нехай і непристойне, але справжнє бажання до пізнання, у супроводі душогубів, у чиїх очах відчайдушно й погрозливо блищало сподівання на винагороду навіть за незроблене діло, Тристрам знову вийшов у галерею. Одначе саме у цій галереї Тристрамові являлося видіння. Це була дівчинка дванадцяти чи тринадцяти рочків, а може, й молодша. Її врода була такою викінченою й надлюдською, що видавалася майже металевою (окрім кольору шкіри): ніби бенінська маска із виточеними й досконалими обрисами, мов у рослин{33}. Сукенка була як у селянки, бідної-бідної: якась вицвіло-рожева цвітаста ганчірка, вузенька на грудях і широка внизу, доходячи аж до колін. Та щойно Тристрам побачив її, дівчинка прудко розвернулася й зникла з очей. Але Тристрам знав напевне: неодмінно купить саме її. Він зразу без вихилясів заявив про це посереднику. Той, як завжди, спочатку розгубився, але згодом, попитавши своїх неповнолітніх сухоребрих поплічників, усе-таки повів Тристрама в третю кімнату, де зібралися діти. Вона теж була там, серед інших дітей, проте, покірна й горда, наче солдатик, стояла у перших лавах. Мабуть, вона все вже втямила й блискучим, сповненим рішучості поглядом погоджувалася, щоб її купили в рабство й купив саме цей хазяїн. Справу, яка принесла задоволення геть усім, швиденько (відносно швиденько) було зроблено.