Тристрам винайняв в іншому, розкішно-європейському, кінці Хартума на березі Нілу маєток із садочком. Переважно там було таке відчуття, ніби стояв спекотний літній день au bord de la Seine. Сховавшись на своїй віллі, де міг спокійно дозволити собі свою примху, тим паче, що тут ніхто не має жодного наміру кпити з того, як поводиться громадянин Британської Співдружності, пишучи статті, якими він розраховував оплатити свою подорож, почав випробовувати використання philosophie du boudoir. Ось, наприклад, протягом усього часу, поки він сидів за столом, пишучи статті, він примушував свою чорну рабинечку Джану сидіти за столом із членом свого хазяїна в роті, навіть тоді, коли він геть не стояв. Нехтування цим обовязком передбачало наперед визначене, ніби за справедливим законом, покарання батогом: батожив двічі, якщо дівча хоч на одну мить, чи то за покликом природи, чи то через дівчачу неуважність, відірвалось від хазяйського довбня: звісно, кількість ударів неухильно зростає пропорційно силі непокори. Отак, уткнувши члена Джанні в ротик, Тристрам просиджував останні три години до обіду і аж до пізнього пообіддя (це були його робочі години). Майбутні покарання записувались у нотатник й увечері видавалися всі заразом. Дитина вважала таку поведінку цілком природною, тож і оком не кліпала, хоч який був привід чи хоч яка ххх: власне рабство вкоренилося у її свідомості. Й що більш покірно вона мирилася з тим, що вона рабиня, із болем та тортурами, побиттям, яке чинив над нею її хазяїн, тим жорстокішим та задоволенішим цей хазяїн ставав. Поза тим, він зрозумів, що дівчина без жодного здивування ставилася до перепадів його настрою та змін у поведінці.
Тристрам, певна річ, був із нею ввічливим, ласкавим і добрим, окрім часу, коли вирішував зайнятися своїми садистськими розвагами. Без жодного насильства, лише завдяки нагальному наказу, він переходив до своїх забав. Та й, власне, сама дівчинка ніколи не замислювалася, як же її хазяїн може із доброго, майже співчутливого до її долі ставлення, якого вона раніше ніколи до себе не відчувала, так несподівано, під будь-яким безжальним приводом перетворюватись на карателя, що завдає їй ще безжалісніших додаткових покарань. Тристрам зауважив, що саме через це він знову ставав поводитися по-хазяйському, ба навіть церемоніально. Та так само природно, як дівчина ставилася до його жорстокості та покарань, вона сприймала і його доброту та увічливу прихильність: вона ані краплі не була йому за це вдячна, втім, зрештою, як і не відчувала образи за те зло, яке він заподіював їй. Під час їхніх сексуальних церемоній, які вона виконувала так само старанно, із почуттям гідності та навіть, прагнучи зробити якнайкраще, як діти виконують доручення чи обовязки, які на них покладено, годі було зрозуміти, які думки сновигають у її голові. Вона вже не була така гарна, як тоді, коли він уперше побачив її на балконі готелю Національ, вона змарніла, змиршавіла, посмутніла: лише так опосередковано виявлялися її почуття. Коли він карав її, дівчина, як належить, спочатку кричала й плакала, а потім різко замовкала. Коли чоловік, перервавши свої церемонії, був у гарному гуморі й добре з нею поводився, вона не виявляла до нього жодних почуттів. Лише коли дівчина їла, в її очах світилося пожадливе блаженство. Врешті-решт, Тристрамові це теж впало в око. Тоді до його церемоніалу увійшло ще й позбавлення рабині їжі. Вчинивши так уперше, Тристрам відчув неабияку насолоду. Того дня вона насправді перед ним нічим не завинила й, відчуваючи, як завжди, тиху радість, подумки вже передчувала, як смакуватиме усі ті чудові страви, які подають у домах багатіїв, коли, не встигла Джана й рота розкрити, як хазяїн суворо забрав миску з-під носа, як Коли творив свій суд Юпітер-пан (4), додатково караючи її за ранкові провини. Серед її обовязків було також ретельне купання Тристрама у великій ванні у лазничці колоніального стилю: саме того ранку вона не виявила достатнього старання, коли терла йому член та анус. Коли він уперше відібрав у неї її собачий харч, він помітив у її очах розпачливе розчарування й те, як вона поглянула на нього спідлоба, майже болісним поглядом. Віднині навіть те, чи погодують її, залежало від непередбачуваної волі хазяїна, проте Джана змирилася з цим, як і з рештою.
Усе це тривало лише кілька днів. Тристрам, як уже цілком зрозуміло, був зовсім позбавлений шляхетності. Отож, недовго поекспериментувавши над своїми садистськими розвагами, рішуче налаштований пронести спогад про цей досвід через усе життя, пронести з іронією, без ностальгії за його першою частиною, рабинею, та без найменших сентиментів через частину другу, її звільненням.
Для того, щоб звільнити її, чоловік обрав найліпший спосіб: хоча, якщо сказати правду, вибір був неширокий. Власне, вихід був лише одинзалишити її в місії. У Хартумі була лише одна католицька місія, керував якою падре, голландець на імя ххх, він мав густющу шевелюру та довжелезну руду бороду, був ще зовсім молодий, не було йому ще й тридцяти, а на ˃ додаток до такої зовнішності мав ще й очі, що вічно навіжено сміються. Коли Тристрам вирішив передати дівчинку в місію, уже стояло на вечірньому, було страшенно спекотно, й буґенвілеї та червоні акації безживно звисали у тиші африканської ночі, десь удалині чувся тамбурин, і з мулових хатинок червоно-вохряного кольору у величезному кварталі, вкритому на дві пяді розсипчастою пилюкою, не долинало ані звуку. Місія розташовувалася у маєтку, дещо подібному до того, що Тристрам винайняв на нільському узбережжі, але був він нескінченно більш жалюгідний. Щойно падре ххх, який уже знав про Тристрамові наміри й чекав на нього, побачив, що чоловік підходить до маєтку, почав надміру широко махати долонями, власне, сказати б, усіма довжелезними руками. Помахавши так, він неодмінно прикладав кістлявого вказівного пальця до губ, а в ласкавих очах мелькав веселий смішок: безсумнівно, так він показував Тристрамові, що тому слід поводитися тихо. Тож потому махання руками теж змінилися, втім, досі маючи цілком зрозумілий зміст. Цього разу вони Означали йти, знову ж таки тихенько, слідом за братом. Отак Тристрам, ведучи дівчинку за руку, опинився в кімнаті, що розташовувалася неподалік (звісно, це, мабуть, була вітальня), у якій були розчинені настіж двері на веранду, що виходила у погрозливо загущений ххх та пальмами, запилений сад. Стояла жарінь і непроглядний морок. Повсюдно на долівці у вітальні виднілися десь із чотири десятки майже непорушних тілець: це спали діти. Сон застав їх у найрізноманітніших та найбезладніших позах. Якби не незворушна тиша та особливість їхнього убогого біленького вбрання, можна було б подумати, що це тіла розстріляних дітей. Падре ххх, поклавши обидві ручищі собі на довбня, споглядав їх і від того майже розчулився й, безперечно, мав з того неабияку втіху. По його невідривному, наївно-блискучому поглядові, що втупився у гостя, було зрозуміло, яким кумедним видавалося для падре все це. Показавши свій організаційний шедевр Тристрамові у всій красі, виконаний простодушно та по-християнському скромно, падре ххх прошепотів Тристрамові пройти до його кабінетика. У кімнаті було душно, але до всього на диванах та на стільцях, що їх було наставлено навколо маленького письмового столу, заваленого паперами, лежали важкі укривала. У цьому місці швиденько відбулося те, що насправді було перепродажем Джани, яка, нічогісінько не тямлячи, спостерігала за панами, котрі розмовляли між собою. Нарешті новий хазяїн взяв її за руку, збираючись відвести у спальню, до інших дітей. Але спершу він провів Тристрама до дверей. Тристрам погладив дівчинку по голові, як зазвичай іронічно усміхаючись, ніби зарано постарілий молодий американський морський піхотинець, потис руку падре. Брат, як завжди, зробивши надто різкий та веселий пірует, розвернувся, повертаючись у будинок. Джана пішла слідом, і попри те, що Тристрам так і лишився стояти на мякому килимі пилу, що простелився широким запиленим шляхом, дивлячись дівчинці вслід, вона навіть на мить так і не озирнулася.
У небі над мусульманськими краєвидами показався місячний серп. Стояла темно-синя ніч. Вдалині лунала американська музика.
Розпочався не такий яскравий, а тому, так би мовити, менш виразний та набагато довший за анабазис, катабазис нашого героя. Тристрам і справді полетів літаком до Каїра (де погуляв містом), а потім поїхав до Александрії, збираючись повернутися додому морем. Але в Александрії існують певні, не лише археологічні, культурні звичаї. Там побачили й прожили життя письменники (наприклад Кавафіс), там є певне культурне товариство. Кружляючи центром міста, поки можна буде сісти на корабель, Тристрам зайшов у якусь книгарню, й кумедно, але першою книгою, яка потрапила йому до рук, була, хтозна-якого видання, маленька антологія Капіталу Маркса. Цієї книжки він ніколи не читав, знехтувавши нею й у Кембриджі, де пройшло його навчання, й у Лондоні, де жив життям інтелектуала. Врешті-решт, Тристрам не читав чимало книжок. Завдяки своїй втаємниченості через те, що був частиною найбільш культурно незабобонних представників еліти рідної країни, він мав змогу не читати фактично нічого, окрім газет та журналів. Більш того, відколи закінчив Кембриджський університет, він не прочитав жодної книги, окрім якоїсь дурнуватої монографії про Ейзенштейна та Ґічкока: він не знав ані слова ні з релігієзнавства, ні з лінгвістики тощо, а про антропологію читав лише кілька рядків у Леві-Строса, коли вони були на піку популярності. Що ж до Фанона (теж надзвичайно модний автор), він чув лише з розмов. А тому гадав, що в основі таємниці Джани та тих, хто продавав її, існує чарівний світ, але інстинктивно й через власне звичайнісіньке неуцтво зводив усе це ніби до якогось належного, загалом незначущого й негативного незаперечного факту. Для нього, людини прогресивних поглядів, цей чарівний світ був не більш як забобонами (відверто кажучи, про нього він знав лише кілька банальностей, які знають геть усі). Інакшість світу Джани, яка так і не озирнулася, це теж, вочевидь, чарівний світ, але виражався він зовсім в іншому, більш того, Тристрам інстинктивно приписував Джанні, хоч і вкрай грубо та лише теоретично, своє власне почуття осуду до нього! Негативну думку передової людини, яка тлумачила Третій Світ як міфічне підтвердження власної реформістської прогресивності й міфічне просування до майбутнього, яке надавало сил Новим Лівим у їхній справедливій боротьбі. Але навіть із таким поясненням Третій Світ, у якому жила Джана, виявився суцільним розчаруванням, у якому не було й проблиску надії; і дійсно, тієї неминучої хвилини, коли вони двоє розійшлися й кожен попрямував своїм шляхом, ані Тристрам не поєднав свою культуру з культурою Джани, ані Джана у свою чергу не поєдналася культурно з ним.